Так, дивний-предивний лист. Цілі три сторінки, і написані з видимим спокоєм. Але чому він хотів, щоб зі мною зв'язалися негайно? Може, відповідь на це запитання міститься в його паперах? Баумгарт уже зважив на це і витратив цілий вечір на перегляд тих паперів. Він не знайшов підстав, які б свідчили, що Карел мав рацію, наполягаючи на такій поспішності. Велика частина паперів стосувалася Англо–Індійської корпорації обчислювальної техніки, де працював Карел, і їх, безумовно, належало передати науковим співробітникам фірми. Решта паперів стосувалася екзистенціальної психології, психоаналітичного методу Маслова і т. ін. Одна майже закінчена книга була присвячена застосуванню психоделічних препаратів.
Мені здалося, що саме в тій останній книзі я й знайшов ключ до розгадки. Коли ми з Карелом вчилися в Упсалі, то часто обговорювали, що таке смерть, чи існують межі людської свідомості і таке інше. Я писав дисертацію про "Єгипетську книгу мертвих", справжня назва якої "Ру ну перт ем гру" означає "Книга про появу вдень". Мене цікавив лише символізм цієї "темної ночі душі", небезпек, з якими зустрічається звільнений від тілесної оболонки дух протягом своєї цілонічної подорожі до Аментета. Проте Карел наполягав, щоб я простудіював "Тибетську книгу мертвих", у якій підхід до проблеми смерті зовсім інший, а тоді порівняв обидві. Але ж кожен, хто коли-небудь знайомився з цими творами, знає, що тибетська книга – це пам'ятка буддизму, і її релігійна основа зовсім не та, що в давніх єгиптян. Я відчував, що порівнювати їх – це гайнувати час, вправлятися в педантизмі. Все ж Карел зумів зацікавити мене тибетською книгою, і ми провели чимало довгих вечорів, обговорюючи її. Дістати психоделічні препарати в той час було майже неможливо, бо завдяки книзі Олдоса Хакслі про мескалін вони стали дуже популярні серед наркоманів. Однак нам попала до рук стаття Рене Домаля, в якій йшлося про те, як він експериментував з ефіром. Домаль намочував носову хустинку ефіром і прикладав її до носа. Коли він непритомнів, його рука падала, і він зразу приходив до тями. Домаль описував свої видіння під дією ефіру, і ці описи справили на нас чимале враження. Він пережив те ж саме, що пережили багато містиків: хоча він і був "непритомний" під дією ефіру, а все ж відчував, що сприймання ним дійсності в цей час були набагато реальніші, ніж його щоденне сприймання світу в нормальному стані. Ми з Карелом погодилися в тому, що наше повсякденне сприйняття має в собі елемент нереальності. Ми дуже добре розуміли Чжуан-цзи, який говорив, що, уявляючи себе метеликом, він у всьому почувався як метелик, і не був упевнений чи він – це Чжуан-цзи, що уявляє себе метеликом, чи метелик, що уявляє себе Чжуан-цзи.
Близько місяця ми з Вайсманом "експериментували зі свідомістю". Під час різдвяних канікул ми спробували не спати протягом трьох днів, відганяючи сон чорною кавою й сигарами. І досягли стану надзвичайно інтенсивного інтелектуального сприймання. Пригадую, я тоді сказав:
– Якби такий стан можна було підтримувати постійно, поезія стала б непотрібна, бо я можу бачити набагато далі й глибше, ніж будь-який поет.
Ми також спробували ефір і чотирьоххлористий водень. На мене ці препарати майже не подіяли. Щоправда у мене загострилася інтуїція – так, як ото іноді буває, коли засинаєш. Однак це відчуття було дуже коротке, і пізніше я не міг його пригадати. Ефір викликав у мене головний біль протягом кількох днів, тому після двох спроб я вирішив від нього відмовитись. Карел твердив, що його відчуття багато в чому збігалися з відчуттями, яких зазнавав Домаль. Були, щоправда, й певні відмінності. Пригадую, він надавав дуже великого значення рядкам чорних крапок, що їх викликали в нього ці препарати. Але після вживання тих препаратів у нього також були фізичні розлади й неприємні відчуття, і він перестав їх вживати. Пізніше, коли Вайсман обійняв посаду психолога в експериментальній лабораторії, в нього з'явилася можливість діставати мескалін та лізергінову кислоту, і він кілька разів пропонував мені їх випробувати. Але в той час у мене були вже інші інтереси. Саме про ці "інші інтереси" я й говоритиму далі.
Цей довгий екскурс у минуле я зробив для того, аби пояснити, чому мені здавалося, що я розумію останнє прохання Карела Вайсмана. Я археолог, а не психолог. Але я був найдавніший приятель Карела і колись поділяв його зацікавленість можливостями людської свідомості. В останні хвилини свого життя він, звичайно ж, згадав наші довгі нічні розмови в Упсалі, незліченні вечори в маленькому ресторанчику над річкою, куди ми заходили на пиво, мою кімнату і пляшки шнапсу, який ми пили там до другої ночі… Я думав про це і відчував: щось мене непокоїть, десь у душі ворушиться невиразна тривога, схожа на ту, яка змусила мене тоді подзвонити опівночі до будинку Карела Вайсмана в Гемпстеді. Але що сталося, те сталося, і я вирішив забути про це.