На лобі в Гренуя виступив піт. Гренуй знав, що діти не пахнуть якось особливо, а десь так, наче зелені пуп’янки квітів. Проте, ще майже нерозпукана квітка за муром, ще ніким, крім нього, Гренуя, не помічена, вже випустила запашні кінчики пелюсток і пахла так божественно, аж волосся ставало дибки, а якщо розів’ється в усій пишноті, то видихатиме такі пахощі, яких не знав світ. Вона вже зараз пахне краще, думав Гренуй, ніж ота руда дівчинка з вулиці де Маре, — не так міцно, не так щедро, зате ніжніше, багатогранніше й водночас — природніше. За рік-два цей дух дозріє й набереться такої сили, якій жодна людина, ні чоловік, ні жінка, не зможуть протистояти, й люди будуть підкорені, знезброєні, безпорадні перед чарами цієї дівчинки, і самі не знатимуть чому. А оскільки люди дурні й використовують свої носи тільки для шморкання, вважаючи, ніби все можна пізнати очима, то скажуть, що заполонені красою, грацією та привабливістю дівчини. У своїй обмеженості вони уславлятимуть її звичайні риси, струнку постать, бездоганний бюст. Казатимуть, мовляв, очі її — немов смарагди, зуби — перлини, а шкіра гладенька, мов слонова кістка. Яких тільки немає ідіотських порівнянь! Люди проголосять дівчину Жасминовою Королевою, з неї малюватимуть портрети придурки-художники, всі намагатимуться її побачити, і всі торочитимуть, що вона — найвродливіша жінка Франції. Юнаки ночами просиджуватимуть під вікном дівчини, наспівуючи серенади під звуки мандоліни, старі гладкі багатії, колінкуючи перед її батьком, проситимуть у нього руки доньки, а жінки, побачивши дівчину, важко зітхатимуть, мріючи вві сні про те, аби бодай на один день стати такими звабливими, як вона. І нікому не спаде на думку, що він зачарований не зовнішністю дівчини, не її начебто бездоганною красою, а самим тільки незрівнянним ароматом! Лише він, Гренуй, знатиме це. Він знав це вже зараз.
Ох! Як хотілося йому заволодіти цим ароматом! Не так марно й незграбно, як тоді ароматом дівчинки з вулиці де Маре. Той запах він просто всмоктав у себе, тим самим знищивши його. Ні, аромат дівчинки за муром він хотів привласнити по-справжньому; зняти його з неї, мов шкіру, й перетворити у свій власний аромат. Яким саме чином це мало трапитися, Гренуй ще не відав, але він мав два роки часу, щоб навчитися це робити. Власне кажучи, це не могло бути складніше, ніж отримати аромат рідкісної квітки.
Гренуй підвівся. Майже побожно, наче залишав святу чи сплячу, він пішов геть, згорбившись, тихо, щоб ніхто його не помітив, не почув, щоб ніхто не звернув увагу на його дорогоцінну знахідку. Потім кинувся бігти й добіг попід мурами до протилежного кінця міста, де дівочі парфуми, нарешті, розсіялися й де його знову впустили крізь браму Фенеан. У затінку будинків він зупинився. Смердючий чад провулків додав йому впевненості і допоміг приборкати пристрасть, що охопила його. За чверть години Гренуй зовсім заспокоївся. Перш за все, майнуло йому, він більше не наближатиметься до того садка під мурами. Цього робити не треба. Надто вже той садок його збуджував. Квітка розпукається й без нічийого втручання, а як вона розцвітатиме, Гренуй знав і тепер. Він не дозволить собі сп’яніти від її пахощів завчасно. Мусить зануритись у роботу. Мусить збагатити свої знання, вдосконалити ремісничий досвід, щоб на час врожаю бути в усеозброєнні. Для цього він мав ще два роки часу.
36