І тоді помаду доводилося знову виносити з погреба, якнайобережніше розігрівати в закритих тиглях, розводити найчистішим винним спиртом і за допомогою спеціальної мішалки старанно перемішувати й вимивати. У погребі ця суміш знову швидко холола, спирт підбивався над затужавілою помадою і його можна було зливати. Виходило щось на кшталт парфумів, надзвичайно інтенсивних, бо на той час помада втрачала більшу половину свого запаху. Таким чином аромат удруге змінював середовище. Але на цьому операція не закінчувалася. Після старанного проціджування крізь тканину, в якій затримувались наймізерніші часточки жиру, заливши ароматизований алкоголь у невеличкий перегінний апарат, Дрюо повільно дистилював його на слабкому вогні. Те, що лишалося після звітрювання спирту, була крихітна кількість безбарвної рідини. Гренуй уже знав про неї, але такої якісної і чистої ніколи ще не нюхав ні у Бальдіні, ні у Рунеля: промениста квіткова олія, її аромат, сконцентрований тисячократно до малесенької калюжки. Ця есенція вже не пахла приємно. Вона пахла до болю інтенсивно, гостро й дошкульно. Та разом із тим достатньо було розчинити одну краплю есенції в літрі спирту, щоб оживити знову і відродити запах цілого лугу квітів.
Видобуток був мізерний: три маленькі пляшечки. Від аромату сотень тисяч квітів не лишилося нічого, крім цих трьох пляшечок. Але вони варті були цілого багатства навіть тут, у Грасі. І значно більше, якщо їх відправити до Парижа, Ліона, Гренобля, в Геную чи Марсель! Пані Арнульфі дивилася на пляшечки зачарованими очима, пестила їх поглядом, а коли щільно закривала відшліфованими скляними пробками, то затамовувала дихання, щоб не здмухнути бодай трохи коштовного вмісту. А щоб і після закриття ані найменший атом не випарувався, вона запечатувала пробки розрідженим воском, обтягувала риб’ячим міхурем і міцно обмотувала шийку. Потім ставила їх у вимощені ватою скриньки і зберігала в погребі під сімома замками.
37
У квітні вони мацерували дрік та апельсиновий цвіт, у травні — троянди, аромат яких на цілий місяць оповив місто в кремово-солодкий прозірний туман. Гренуй працював, як кінь, майже з рабською покірністю виконуючи всю найважчу роботу, яку йому доручав Дрюо. Але в той час як Гренуй, здавалося б, бездумно помішував гущу, шпаклював чи мив кадоби, прибирав майстерню або носив дрова, жодна суттєва деталь процесу, жодна метаморфоза запаху не лишалася непоміченою. Точніше, ніж Дрюо, Гренуй своїм носом пильно простежував мандрівку аромату від пелюсток квітів крізь жир та спирт аж до гарненьких мініатюрних пляшечок. Він заздалегідь відчував, коли жир перегрітий, відчував, коли виснажувалися квіти, коли вариво досить насичувалось ароматом, знав, що творилося в середині змішувачів і в яку саме мить належить закінчувати дистиляцію. І принагідно натякав про це, нібито ненароком, не змінюючи пози й тону підлеглого. Мені здається, починав він, що жир трохи перегрівся; я майже переконаний, що можна було б уже проціджувати; чомусь маю таке відчуття, ніби спирт випарувався із перегінного апарату… І Дрюо, який хоч і не був зразком інтелігента, але не був і заплішеним дурнем, з часом помітив, що найкраще виходило тоді, коли він дослухався саме до Гренуєвих «мені здається» чи «у мене чомусь таке відчуття». Й оскільки Гренуй ніколи не говорив зневажливо про те, що той думає чи відчуває, і оскільки ніколи — а тим паче при пані Арнульфі! — навіть жартома не ставив під сумнів авторитет Дрюо та його роль першого підмайстра, Дрюо не бачив причини, щоб не дослухатися до Гренуєвих порад; більше того — він тепер дедалі частіше покладався на нього.