Потім, поступово й з надзвичайною обережністю, він приступив до людей. Спочатку полював на певній відстані з рідкою сіткою, бо йшлося не так про велику здобич, як про апробацію самої методи полювання.
Замаскований своїм ароматом непомітності, Гренуй терся вечорами в корчмі «Чотири дельфіни» поміж гостей, непомітно розкладав клаптики просоченої олією та намащеної жиром тканини під лавками, столами та в темних закутках. Через кілька днів збирав їх і перевіряв. І справді, поряд зі всіма можливими кухонними випарами, тютюновим димом та перегаром вина вони видихали трохи суто людського запаху. Але запах був дуже невиразний і завуальований, більше нагадував загальний чад, ніж особистий запах. Подібну масову ауру, щоправда трохи чистішу, шляхетно-пітливу, Гренуй отримав і в соборі, де 24 грудня порозвішував свої пробні клаптики під лавками і позбирав їх знову аж двадцять шостого, після того як над ними відбулося принаймні сім богослужінь: жахливий конгломерат запахів анального поту, менструальної крові, вологих підколінних западин та зсудомлених рук, змішаний з видиханим повітрям тисячі хористів, що виспівували аве Марію, та задушливим чадом ладану і мирри відбився на просочених клаптиках; жахливий у своїй туманній, розпливчатій, нудотній накопиченості, але вже безпомилково людський.
Перший індивідуальний запах Гренуй роздобув у богадільні Шаріте. Йому пощастило поцупити простирадла, в яких два місяці пролежав щойно померлий від сухот помічник чинбаря і які, власне, мали бути спаленими. Полотно так наситилося жировими виділеннями чинбаря, що ввібрало і його випари, як анфлеражна паста, і його можна було зразу вимивати. Результат був примарний: під Гренуєвим носом із розчину винного спирту ольфакторно ожив чинбар, і в приміщенні почав ширяти його образ, хоч і створений своєрідним методом репродукції та міазмами хвороби, проте достатньо виразний: невисокий чоловік років на тридцять, блондин з товстим носом, із короткими руками, пласкими білими ступнями, набряклим членом, жовчним темпераментом та гнилим запахом з рота — не дуже гарною людиною був цей чинбар на нюх, і не варто було зберігати його довше, ніж оте цуценя. Проте Гренуй дозволив йому цілу ніч літати привидом по халупі, постійно принюхувався до нього, щасливий і глибоко задоволений почуттям влади, яку він отримав над аурою іншої людини. Наступного дня він його прогнав.
Ще один експеримент провів Гренуй цими зимовими днями. Одній німій жебрачці, що тинялася містом, він заплатив цілий франк за те, щоб вона цілий день носила на тілі ганчірочки, просочені різними сумішами жиру. Виявилося, комбінація жиру ягнячих нирок, очищеного смальцю та яловичного лою в співвідношенні два до п’яти й до трьох з добавкою невеликої кількості прованської олії найкраще вбирає людські запахи.
Гренуй спинився саме на ньому. Він не хотів цілком заволодівати якоюсь людиною і на ній проводити свої парфюмерні досліди. Це було б занадто ризиковано й не додало б знань. Гренуй був переконаний, що вже володіє технікою відбирання запаху в людини, і йому не треба було доводити собі це ще раз.
До людських запахів взагалі він був байдужим. Людський запах він міг досить добре імітувати сурогатами. Гренуй прагнув аромату конкретних людей: тих надзвичайно рідкісних особистостей, що надихали на любов. Вони й стали його жертвами.
39
У січні вдова Арнульфі одружилася зі своїм першим підмайстром Домініком Дрюо, який зразу ж отримав звання майстра рукавичної та парфюмерної справи. Був бенкет для членів гільдії, обід — для помічників. Пані купила новий матрац для ліжка, яке тепер уже офіційно ділила з Дрюо, і повиймала з шафи всі свої барвисті сукні. Решта все лишалося, як і раніше. Вона зберігала добре старе ім’я Арнульфі, зберігала нерозділене майно, фінансове керівництво справою та ключі від погреба; Дрюо щоденно виконував свої сексуальні обов’язки, після чого освіжався вином: а Гренуй, ставши першим і єдиним підмайстром, виконував усю роботу за незмінно маленьку платню, скромний харч та вбогий притулок.