Рік розпочався жовтим потоком касій, гіацинтами, фіалками та наркотичними нарцисами. Якось недільного березневого дня — минуло з рік від його прибуття до Граса — Гренуй зібрався подивитись, як ідуть справи в садку за муром у протилежному кінці міста. Цього разу він був готовий до аромату, дуже добре знав, що саме його чекає, проте, коли носом відчув його вже біля брами Нев, на півдорозі до того місця біля муру, серце його забилося дужче, і він відчув, як кров у жилах заграла від щастя: вона була ще тут, незрівнянно гарна рослина; перезимувавши, вона лишилася непошкодженою, в соку, росла, рухалася, розпускалась найпишнішими суцвіттями! Її аромат, як він і думав торік, набрався сили, не втрачаючи ніжності. Те, що торік яскріло бризками та краплинами, зараз било рівномірним пастозним ароматичним потоком, що переливався тисячею кольорів, кожен з яких був чіткий і тривкий. І цей потік, з блаженством констатував Гренуй, брав початок із джерельця, що ставало дедалі сильнішим. Ще рік, один лише рік, ще якихось дванадцять місяців, і це джерело заб’є по-справжньому. І він зможе прийти, щоб впіймати несамовитий вибух його аромату.
Він ішов попід муром до того місця, де зеленів садок. І хоч дівчинка була, очевидно, не в садку, а в будинку, в кімнаті із зачиненими вікнами, її аромат плинув, наче м’який бриз. Гренуй завмер. Він не був п’яний чи приголомшений, як тоді. Він був сповнений щастям коханця, який здалеку підслуховує чи спостерігає за своєю обожнюваною милою, знаючи, що за рік забере її додому. І справді, Гренуй, цей самотній кліщ, ця потвора, цей недолюдок, який ніколи не почував любові і якого теж ніхто ніколи не кохав, стояв того березневого дня біля міського муру, охоплений почуттям кохання і неймовірно щасливий з того.
Звичайно, він любив не людину, не дівчинку в будинку за муром. Він любив аромат. Тільки це — й ніщо інше, й то тільки як свою власність. За рік він забере його з собою, бо присягнувся в цьому своїм життям. І після такої своєрідної обітниці чи заручин, після своєрідної клятви у вірності, даної собі і своєму майбутньому запахові, він у гарному настрої залишив те місце і через браму Кур повернувся назад у місто.
Вночі, лежачи у своїй халупі, Гренуй ще раз відродив у пам’яті цей аромат — не в змозі протистояти спокусі — й занурився в нього, пестячи його і дозволяючи йому пестити себе так інтимно, так захоплююче, ніби володів ним уже насправді, — своїм ароматом, своїм власним запахом, і він любив його на собі і себе любив завдяки йому в ту п’янку, солодку мить. Гренуй хотів, щоб це самозакохане почуття лишилося з ним і вві сні. Але саме тоді, коли заплющив очі і вже ось-ось мав заснути, аромат залишив його, раптово кудись зник, і замість нього в повітрі постав холодний їдкий запах козячої кошари.
Гренуй перелякався. А що ж буде, подумалось йому, що буде, коли це закінчиться? Це ж не те, що в спогадах, — усі запахи вічні. А справжній поступово вивітриться. І коли його не стане, то вже й не буде джерела, з якого я його добув. І я лишуся голим, як і раніше, і буду змушений знову користуватися сурогатами. Ні, буде значно гірше, ніж раніше! Бо я певний час знатиму і буду володарем власного чудового запаху, якого не зможу забути, бо я ніколи не забуваю запахів. Отже, я до кінця днів своїх житиму спогадами про нього, як я згадую вже зараз, іще не заволодівши ним… Тоді для чого він мені взагалі потрібен?
Ця думка була Гренуєві надзвичайно неприємна й страшенно його налякала. Невже той аромат, якого ще не мав, коли здобуде, має обов’язково втратити знову? А скільки він протримається? Кілька днів? Кілька тижнів? Може, навіть цілий місяць, якщо ним користуватися дуже ощадливо? А потім? І Гренуй уже бачив, як виливає останню краплю, прополіскує пляшечку винним спиртом, щоб не втратити найменших решток, і відчуває, як остання крапля його улюблених пахощів вивітрюється безповоротно і назавжди. Це буде повільна смерть, щось на кшталт задухи, болюче поступове випаровування самого себе в цей жахливий світ.
Його морозило. З’явилося бажання відмовитись від своїх планів, вийти в ніч і втекти звідси. Подолати засніжені гори, іти без перепочинку сто миль, аж до Оверні, залізти там у колишню свою печеру й заснути навіки. Але він не зробив цього. Лишався сидіти, не піддавався бажанню, хоч воно й було сильним. Не піддавався йому, бо то було давнє бажання — сховатися в печері. Це він уже знав. А те, чого ще не звідав, було володіння людським запахом, таким чудовим, як аромат дівчинки за муром. І знаючи, що за нього зрештою доведеться сплатити страшенно дорого, тобто втратити його, — володіння і втрата приваблювали його все ж більше, ніж рішуча відмова від того й того. Бо відмовлявся він усе життя. Але ще ніколи не володів і не втрачав.