Ігор, надутий, як сич на погоду, совався на своєму стільці, наче намагаючись навпомацки знайти лисе місце у кактуса. Вираз обличчя він мав такий, що від нього молоко би скисло. Було видно, що Даринин сюрприз його не порадував. І мова йшла зовсім не про зайві витрати…
Від поганого передчуття дівчину кинуло у жар.
— Ігоре… — ледве виштовхнула вона із луб’яного горла, — ти ж поїдеш зі мною?
Той нарешті зібрався з духом і коротко відповів:
— Дарусю, пробач, але… ні.
На якусь мить їй стало важко дихати. Так, ніби хтось викачав усе повітря з її легенів. Дарина знов приклалася до кави і закашлялась. Гаряча густа рідина потекла з кутика рота, капаючи прямо на комірець пальта.
Ігор спостерігав за дівчиною, трохи скрививши вуста, хоч і виглядав винуватим.
Трясця, він чув за собою вину. Яку? Що він накоїв? І, в жалюгідному очікуванні дива, якого — вона вже знала це достеменно — ніколи не станеться, у прагненні склеїти те, що розлетілося на тисячу дрібнесеньких скалок, Даруся по-дитячому пролепетала:
— Ти не можеш їхати зі мною, так? Невідкладні справи? Хтось із родичів захворів? Щось з твоєю мамою? А може невідкладна операція?
— Спинися, — Ігор попереджувально підняв руку. — Тільки не треба істерик. Вислухай все до кінця. Я все ж мушу тобі це сказати, хоч мені й важко.
— Тобі важко, — безтямною луною повторила Дарина. Ігор кивнув.
— На твій ювілей я хотів попрощатися з тобою.
— По… попрощатися? — Даруся почала затинатися. — Ти ку… кудись… за… кордон зібрався?
— От іще, — пхикнув Ігор зневажливо. — З моїм фахом я і тут можу жити, як король. Нащо мені переучуватися та роками там іспити здавати? Просто я одружуюсь.
Скроні Дарини немов стиснув розпечений обруч.
— Одружуєшся?! На кому? — тоном засудженої до страти королеви спиталася вона. — Я її знаю?
Пальці дівчини наче узялися кригою, і, слово честі, вона не дуже здивувалася б, почувши той тріск, який буває, коли під каблуками хрустить тоненький лід.
Ігор мовчав.
— То я її знаю, любий… тобто… так чи ні?
— Ну, може, бачила кілька разів, — неохоче відповів Ігор. — Це Станіслава, Стася Палій. Донька пана Степана. Ми з нею вже півроку зустрічаємось.
— Так довго! — у серце немов увігнали гострий ніж.
Степан Палій був засновником і абсолютним власником клініки «Авіцена», та його єдину дочку Даруся, хоч убий, не пам’ятала. Вирішила, що варто ще щось сказати.
— Що ж… розумний крок… з твого боку.
— Ну, не на тобі ж мені одружуватися. Ти сама подумай — санітарка і я, що це за пара? Як вода та олія — не змішаються, скільки не колоти. А Стася — хороша партія для мене. Цілком. І вигідна, так. Чому це має бути погано?
— Це чудово. Я вас вітаю. Скажи мені, куди послати квіти? — ледь зібралася з силами на якийсь коментар Дарина.
— Дарусю, це не похорон. Будь розважлива. Я не хочу більше морочити тобі голову. Тобі вже тридцять, мусиш влаштувати якось своє життя. Подумати про шлюб з рівнею. З медбратом там, чи, може, з охоронцем. Ти зависоко літаєш, люба. Думаєш, що популярність — це лише усмішки та доброта. А це ще й праця, дорогенька моя. Тяжка праця. Треба витримувати певний рівень. Ти до нього, вибач, не дотягуєш.
— Так, і ти мене вибач. — Гідно відповіла дівчина.
— За що?! — здивувався Ігор.
— Ну, що не дотягую… Ігоре, — чомусь здалося конче важливим дізнатися про це, і то негайно, — а вона красива? Твоя Стася Палій — вона гарна?
— Я тебе благаю, ну яке, яке це має значення? — виведений з рівноваги, Ігор дозволив собі те, чого раніше ніколи не дозволяв, а саме крик. — При чім тут врода? Хто тобі сказав, що це важливо? Ти казок в дитинстві перечитала? Що з тобою, га? Жіноча врода в шлюбі важить менше, ніж карат! Нічого вона не варта! Головне — це взаємоповага й спільні інтереси.
— Стася цікавиться пластичною хірургією? — несподівано для самої себе, іронічно запитала Дарина.
— Я не зобов’язаний слухати цю маячню, — пихато сказав Ігор. — Якщо бажаєш поводитись, як маленька, — прошу дуже, але без мене.
Він почав підводитись — дуже повільно чи то просто так здавалося знекровленій Дарині? Її охопила глибока апатія, схожа на відчуття від уколу новокаїну, і лише неслухняні губи ніяк не могли вгамуватися.
— Ні, стривай. Ще одне. Вона і ти… ви з нею… словом, ви були… близькі?
Ну от. Ляпнула-таки. Язик мій — ворог мій. Зараз він скаже «так», і вона помре від болю.
— Звісно, ні, — запевнив Ігор. — Вона себе шанує. Порядна дівчина з порядної родини, а не якась там потіпака.