Розчарування охопило мене і я… втік у Дніпропетровськ. Поступив у гірничий інститут. Але, провчившись два роки, відчув, що геологом не стану. Чим далі відходив од школи, тим більше вабило до неї. І пішов я з повинною в облвно.
І знову школа. Тепер я в селі Веселому на Дніпропетровщині викладаю математику в 5–7 класах. Уже було більше знань, більше життєвого досвіду, зникли розгубленість і страх перед дітьми. Проте вчителем мене зробило інше: мужність, душевна краса моїх школярів у ту тяжку, голодну зиму.
Радянська влада зробила все, щоб врятувати дітей.
У школі готували гарячі сніданки: чай, пшоняний суп. Я не пригадую випадку, щоб хтось із моїх учнів перехопив сніданок свого товариша. Ослаблим, знесиленим, які не могли ходити до школи, мої учні носили їжу додому. І знову ж таки не було випадку, щоб хтось дорогою з'їв сніданок хворого товариша.
Багато чого навчили мене тієї зими мої учні. Два уроки я засвоїв назавжди: в будь-якій біді, за будь-яких обставин залишатися людиною; і — завжди бачити, будити в людині Людину.
Я і понині вдячний моїм веселівським учням: вони зробили мене вчителем.
Що було потім?
Викладаючи в школі, заочно навчався в учительському, потім педагогічному інституті. Пройшов по всіх наросвітівських щаблях: учитель, завуч, директор школи, інспектор райвно, завідуючий районним відділом народної освіти в Петропавлівському районі.
Багатим подіями був для мене, зокрема, 1939 рік. У червні мене нагородили медаллю «За трудову доблесть». У жовтні прийняли в партію. Минуло кілька днів після партійних зборів — викликають в обком, потім у Центральний Комітет КП(б)У. В Києві дізнався: посилають на роботу в щойно визволені західні області України. Так я став завідуючим Шевченківським райвно міста Львова.
Влітку 1940 року мене обрали депутатом Львівської міськради, а незабаром призначили завідуючим Львівським міським відділом народної освіти.
Досвіду, знань, уміння розбиратися в людях — багато чого не вистачало двадцятип'ятирічному завідуючому міськвно. Виручала молодість — енергія, завзяття.
Львів'яни жадібно потяглися до знань. Протягом кількох передвоєнних місяців ми відкрили у місті десятки нових шкіл, два педучилища. Вперше за багато років у древніх стінах університету знову залунала українська мова.
Роботи було багато. Прийом відвідувачів, інспектування шкіл, засідання, численні депутатські обов'язки.
Мені щастило на хороших людей. Звела мене доля, зокрема, з талановитим журналістом і чудовою людиною — Кузьмою Пелехатим. З ним не раз прогулювався тихими нічними вулицями. Невтомний ходак і оповідач, Кузьма, як із рогу достатку, обдаровував мене билицями і легендами древнього міста.
Найбільше мені пам'ятається Львів тріумфуючий, співаючий, святкуючий на вулицях і майданах свою другу молодість.
Безробіття було вічним лихом старого Львова. І досі перед моїми очима щасливі обличчя тих, хто одержував призначення на роботу в школу. Чого тільки не довелось при цьому вислухати від колег з університетськими дипломами. Вчителі роками працювали офіціантами, двірниками, а траплялось, не знаходили і зовсім ніякої роботи — мусили животіти на жебрацьку допомогу.
Робота! Від одного цього слова змучені чеканням люди хмеліли, за старою звичкою тяглися цілувати руку «благодійнику».
Місто раділо. Місто торжествувало. І цей святковий настрій не міг не захопити і нас, партійних, радянських працівників, прибулих зі сходу.
А між тим ішов червень 1941 року. В школах міста успішно завершувалися випускні екзамени. Ми порадились і вирішили відзначити закінчення навчального року великим учительським святом. Вибрали для цього просторий актовий зал 25-ї середньої школи.
Суботнього вечора 25-а школа, святкова, нарядна, приймала вчителів міста. Я зачитав наказ про відзначення великої групи педагогів грамотами, цінними подарунками, путівками в будинки відпочинку. В багатьох на очах світилися сльози. Виступали нагороджені. Говорили про сумне, часом трагічне животіння українського вчителя-інтелігента в Австро-Угорщині, в буржуазній Польщі. Потім співали пісень — знамениту «Катюшу», «Повій, вітре, на Вкраїну», шевченківський «Заповіт», революційні пісні робітничого Львова. Додому я повертався вже 22 червня на світанку. Тільки ліг — дзвінок: негайно з'явитись у виконком.
Врізався мені в пам'ять той ранок, точніше перші хвилини світанкової тиші, спокою. Ми під'їхали на черговій «емці» до масивного будинку львівської ратуші, коли по небу раптом поповз ниючий, тривожний звук. Звук наростав, і вже вгорі завиднілися цятки. Літаки зробили коло над містом, знизилися, і від них почали відокремлюватись якісь чорні предмети. Земля здригнулася од вибухів. Ударили зенітки. Надривно завили сирени.