— Євгене Степановичу, давно вважав вас людиною розумною, розсудливою. Може, й мені почати ремонт школи? Німці нам спасибічко скажуть.
Мені ця передмова здалася недоречним жартом. Але Снилик і не думав жартувати. Він сказав, що не сьогодні-завтра німці вступлять у місто. Порадив не евакуюватися.
— Нам такі молоді, енергійні люди потрібні. Знайдемо вам, добродію, затишне містечко. Перебудете, поки все втрясеться. Ми з вами люди однієї крові. Одна в нас ненька — Україна. Плюньте на Москву. А германців вам нічого боятися. То нація високої культури. І нікому їхньої армади не зупинити. Нам з ними по дорозі.
Все ще здавалося: мене розігрують, можливо, випробовують. Але тон у Снилика був самовпевнений, нахабний. Я вихопив пістолет. Снилик розсміявся:
— Що ж це ви, товаришу дорогий, жартів не розумієте?
Не встиг і оком моргнути — Снилика й слід пропав. Довго вагався, а потім усе-таки подзвонив у міський відділ НКВС. Згодом мені повідомили: нема Снилика, мов крізь землю провалився.
27-го надвечір місто знову залихоманило. Я днював і ночував у міськвиконкомі. Вирішив про всяк випадок захопити найнеобхідніші речі: рушник, чисту сорочку, бритву.
На світанку наш шофер Яша повіз мене на Теотинську, 37.
Біля самого під'їзду по «емці» раптом різонула кулеметна черга. На постріли вибігли червоноармійці. Якісь постаті вискочили з підвалу, кинулися навтіки. В одній з них я впізнав Снилика.
Цього ж дня німецькі мотоциклісти увірвалися на околицю міста з боку Перемишля. Ми встигли проскочити на міськвиконкомівській машині. До самого Тернополя надіялися, що і цього разу тривога виявиться даремною.
О, багатостраждальні дороги 1941 року! Скільки про вас мовлено, скільки написано…
Розбомблений ешелон у Золочеві… Перевернуті вагони, крики, стогін поранених. Усе змішалося, переплуталося. І серед усього цього хаосу — очі… Вони потім не раз ввижалися мені і в краківській тюрмі, й в Бескидах. Я їх і зараз виразно бачу, немов минуло не три десятиріччя, а одна мить. Волошкові, тямущі оченята хлопчика, а поруч нього мертва мати.
У Тернополі в нас забрали машину. До Волочиська — старого кордону — добиралися пішки, на попутних підводах. У Підволочиську мене і Яшу Мигердичева заарештували як… шпигунів. Нас роззброїли, відібрали документи, повели до командира. Командир у всьому розібрався, наказав нагодувати нас і навіть допоміг влаштуватися на тендер з вугіллям.
До Києва приїхали вночі. Вокзал, завжди такий веселий, святково освітлений, тепер був похмурий. У затемненому пасажирському залі тьмяніли сині лампочки, на лавах, на підлозі сиділи, лежали, спали евакуйовані, червоноармійці, матроси. Пахло шинелями, махоркою, залізом, рушничним маслом. На мотузках, напнутих між лавами, сушилися пелюшки.
Ми помилися, випрали сорочки і наділи їх на голе тіло, щоб швидше просохли. Ранком, не дочекавшись трамваю, пішли на бульвар Шевченка, де тоді містився Народний Комісаріат освіти УРСР. Йшли, вслухаючись у мирний шелест київських каштанів. Про війну нагадували тільки великі залізні вуха звуковловлювачів та довгі, націлені в небо, стволи зеніток.
У Києві я пробув два дні. Йшов другий тиждень війни. Вже почалася евакуація вузів, університету, окремих установ, проте мало хто з людей, з якими я зустрічався, надавав цьому трагічного значення.
— Гітлеру Києва не бачити, як своїх вух.
Вили сирени протиповітряної оборони, але люди не поспішали у сховища. В кінотеатрах крутили «Чапаєва». Пісня Лебедєва-Кумача «Якщо завтра війна» виривалася із чорних тарілок репродукторів, лунала на площі Богдана Хмельницького, де проходили навчання червоноармійці й ополченці. Але співали її тепер інакше. Той же мотив, та слова інші. Не «Якщо завтра війна», а «Вже настала війна…».
Поїхав Яша Мигердичев — мій веселий, вірний друг. Повіз на схід групу іспанських дітей, далі од війни — вже другої в їхньому маленькому житті.
Я зустрів його через 27 років на… сторінках «Правды» (№ 15 за 1968 рік). «Діти Мигердичева» — прочитав заголовок. Пробіг очима перші рядки нарису і згадав евакуацію. Дороги війни потім закинули мого друга на береги Волги — в місто Вольськ.
Була війна. Були сироти — діти війни, і батьком їм, наставником, другом на все життя став Яків Антонович Мигердичев — син одеського водопровідника, в минулому слюсар трамвайного депо, комсомолець, тепер комуніст, заслужений учитель РРФСР, дуже шанована людина.
… Вранці провів Яшу, а увечері відходив мій ешелон на Дніпропетровськ. По дорозі на вокзал я забіг у Народний Комісаріат освіти до своєї знайомої в Управлінні дитбудинками попрощатися. Голос у неї хрипкий, обличчя бліде, жовте від недосипання, а очі сяють.