Проте вже після війни — багато років по тому — я дізнався від Георгія Гавриловича, чим було викликане моє призначення в Павлоград і чому воно відпало.
Ідея використати мене для підпільної роботи у Георгія Гавриловича визріла під час нашої першої зустрічі.
Так з'явилось призначення до Павлограда. Однак тоді ще не знали, що саме Павлоград буде обрано місцем перебування підпільного обкому.
Павлоград на той час був уже досить густо населеним містом, «загубитись» у ньому новій людині неважко. Однак директор середньої школи — занадто помітна постать, щоб не привертати до себе уваги. Крім того, остаточно визначився склад підпільних райкомів, і доля моя вирішилась.
… Сестра була вкрай здивована, дізнавшись про моє нове призначення: направляли мене завідуючим двокомплектної початкової школи на хуторі Миколаївка Петропавлівського району.
— Учитель початкових класів? Ну і ну. Чи не проштрафився, бува, у своєму Львові? Що вони — в такий час не можуть на цю посаду дівчину підшукати? А як же, Євгене, з армією?
Я щось промимрив про здоров'я. Лікарі, мовляв, кажуть: поганий зір. Сестра щойно провела чоловіка на фронт, і я готовий був крізь землю провалитися від сорому. Але розповісти їй, чому я насправді їду на хутір, не міг, не мав права…
У Петропавлівському райкомі партії прийняв мене другий секретар Д. О. Кривуля.
— Все знаю, — з обкомом розмова була. — Іди у військкомат, у райвно — оформляйся. Виїжджай у свою Миколаївку. В тебе, Євгене Степановичу, завдання особливе: легалізуватися. В райком більше не показуйся. Треба буде — сам навідаюсь. Квартиру ми тобі підшукали. Люди надійні. Просись до Калюжних — не відмовлять.
Того ж дня мені видали білий квиток: підвели під статтю, не пригадую саме яку, але виходило, що для стройової служби ніяк не годжуся.
Увечері вже був у Миколаївці. Починалось нове життя. Зайнявся ремонтом школи, заготівлею палива. Придивлявся до своїх господарів, хуторян. Разів зо три навідувався Кривуля. 1 вересня, як звичайно, почалося навчання в школі, а через кілька днів Кривуля привіз друкарську машинку «Ленінград», розмножуючий апарат, радіоприймач, центнерів зо два паперу, дві великі папки листівок, надрукованих в районній друкарні вже за підписом підпільного райкому.
— Оце твоє господарство, товаришу член підпільного райкому партії. В складі райкому і Борисенко — директор Петропавлівської середньої школи № 2. Через нього будеш підтримувати з нами зв'язки. Явка — млин у селі Дмитрівці. Де влаштуєш друкарню?
— Де ж, як не в Калюжних.
— Тримати все господарство в одному місці небезпечно.
— Уже готовий тайничок. Сам змайстрував. Місце сухе, надійне. Буду зберігати там листівки, папір.
— Інструкцію пам'ятаєш? Конспірація і ще раз конспірація, «п'ятірки» і «сімки» майбутніх підпільників підбирай не поспішаючи. Придивляйся до людей. Сім раз відмір… У нашій справі тихий і непомітний чоловік може виявитись героєм, а краснобай, любитель гучних промов і клятв — тюхтієм і зрадником. Запам'ятай: «п'ятірки» і «сімки» діють тільки за нашими вказівками. Кожен підпільник знає лише свою групу. Арешт «п'ятірки» у жодному разі не повинен привести до провалу всієї організації… Ну, прощай, козаче. Незабаром зустрінемось.
… На все життя закарбувалися в моїй пам'яті останній день і остання година розлучення з радянськими військами. Стомлені коні тягли гармати, вози, високі зелені фури, санітарні фургони. Червоноармійці, зарослі, поранені, йшли, згинаючись під ручними кулеметами, намоклими скатками. Вночі рух на кілька годин припинився. Мрячив набридливий холодний дощ. Люди засипали, прихилившись до тину або й просто обабіч дороги.
В хаті Калюжних зупинилися комбат і комісар. На мене поглядають підозріло. Через кілька годин наказ: негайно рухатися на схід.
— Ми — останні, товаришу вчитель, — сказав, прощаючись, комісар. І не без іронії: — Щасливо залишатися.
Як мені хотілося кинути все, піти з армією!
Хутір завмер у тривожному чеканні. Жителі поспіхом ховали зерно, виловлювали в полі приблудних коней, корів. Звідкись поширилась чутка про падіння Ленінграда, про те, що незабаром відбудеться парад гітлерівської армії на Красній площі. Дні стали довгими, години здавались днями. Мені не сиділося. Вирішив навідатися в село Веселе, в те незабутнє село, в якому ще не так давно вчителював. Хотілося поновити довоєнні знайомства, зв'язки, з'ясувати обстановку. За хутором зловив коня і опівдні вже під'їжджав до села. Біля першої хати, мов з-під землі, вихопився червоноармієць.