— Руки вгору! — і почав мене обшукувати.
Що було далі — читач уже знає…
Майже два роки я перебував на тимчасово окупованій ворогом Дніпропетровщині.
Вже в розвідшколі я часто згадував своє перебування в Миколаївці та свою конторську роботу в німецькій фірмі «Украйнель» (про неї мова пізніше). Скільки можна було б там зробити, вмій я десяту, соту частку того, чого навчився у розвідників!
Так, були і втрати, і прорахунки. Багато чого навчили роки підпілля. Не губитися в складній ситуації, розпізнавати людей за правилом: не все те золото, що блищить. І вірити людям. Подибувалися, звичайно, перекатови. Читач, певно, пам'ятає, чим закінчився мій візит до того «друга». Після січневої ночі, проведеної в комбайні, я дістався до хутора Шевченківського, де жив батько мого товариша — учитель-пенсіонер Феденко.
Ледве живий добрів до нього. Валеріан Михайлович зустрів мене як рідного сина. Нагодував, сам поголив і, головне, був щедрий на міцний, власного виробництва самосад.
Тиждень пробув я в маленькій ізольованій кімнатці Валеріана Михайловича. Жив він самотньо. Сини були в Червоній Армії, доньки евакуювалися за Волгу. Хуторяни щодня відвідували старого вчителя, але про мою присутність ніхто з них і не здогадувався. Я ж чув усі розмови. З багатьма Валеріан Михайлович ділився своєю радістю — інформацією, яку я йому повідомив: гітлерівці зазнали поразки під Москвою. З деякими Феденко тримався сухо. Знав, кому можна вірити, а кого слід остерігатися.
Милий Валеріан Михайлович. Він помер уже після війни. Моє серце сповнене вдячності до цієї скромної, на диво чуйної, тактовної людини.
А перекатови? Вони були винятком і тепер згадуються лише як прищ на здоровому тілі народу. Сколупнеш — і нема.
В Миколаївці, у Веселому, в Дніпропетровську — всюди я зустрічав людей, на яких завжди можна було покластися. І ворог для мене не був ні таким страхітливим, перед яким упади і завмри, ні таким плакатним, недалеким фріцем, якого дуже просто обвести навколо пальця. Я навчився налагоджувати корисні контакти, вивідувати у ворога потрібні дані, мирно сидіти поруч з тим, хто викликав огиду і ненависть.
Досвід підпільника набувався повільно, траплялося — дорогою ціною. Зате як знадобився він пізніше, коли і обставини, і масштаби завдань стали іншими.
А в розвідшколу я потрапив завдяки все тому ж Георгію Гавриловичу Дементьєву, з яким, до речі, після війни ми часто зустрічалися в Києві. В останні роки життя він працював у апараті ЦК.
Георгій Гаврилович — мій хрещений по розвідшколі. А було це так…
У визволений Дніпропетровськ я дістався вранці на попутній. Чаділи спалені будинки. Вулицею Карла Лібкнехта і проспектом Карла Маркса рухалися якісь дивні машини. Під брезентами вгадувалися не то рейки, не то стволи. То були, як я незабаром дізнався, наші знамениті «Катюші».
У парку імені Чкалова пахло димком, солдатською кашею. На мерхлій траві біля похідних кухонь, на плащпалатках, притулившись один до одного і вкрившись шинелями, спали солдати. Відблиски багать цвіли на втомлених, таких знайомих, прекрасних обличчях.
Біля напівзгорілого оперного театру мітинг. Зібралось три-чотири тисячі людей. Під'їхав «вілліс». Поруч з водієм — полковник. Я не стримався, загукав:
— Товаришу Дементьєв! Георгію Гавриловичу!
Він чи не він? Марив цією зустріччю. А тут розгубився. Георгій Гаврилович, схудлий, помолоділий, уже йшов мені назустріч.
— Здрастуй, Євгене. Яким вітром? Що в Петропавлівці? Після мітингу до мене, в обком. Не забув дорогу?
Увечері я сидів у кабінеті першого секретаря Дніпропетровського обкому партії.
Дзвонили телефони. Грюкали двері. Заглядали знайомі й незнайомі люди, працівники обкому. Наша розмова тривала. Георгія Гавриловича цікавило все: на кого спирався в пропагандистській роботі, чому втратив зв'язок з підпільним обкомом, які методи гітлерівської пропаганди?
Я розповів про те, як намагався зв'язатися з партизанами, з фронтом, про свою роботу в німецькій фірмі «Украйнель».
… Якось проглядаючи оголошення на біржі, я дізнався, що німецькій фірмі «Украйнель» потрібні вантажники. Заступник шефа фірми Роммель з постійно невдоволеним обличчям — воно нагадувало головку квашеної капусти — відмовив мені. При цьому глузливо зауважив:
— Я не вірю, що із вчителя вийде вантажник.
Та не минуло й тижня після цієї розмови, як я вже працював тут-таки, в «Украйнелі». І не вантажником, а рахівником у відділі картотеки. Допомогла влаштуватися знайома — Ліда, працівниця фірми. Вона знала, з ким і як поговорити. Разом з перекладачкою Інною Ліда зробила мені протекцію, і став я гвинтиком добре налагодженої комерційної машини. Контора фірми містилась на Жовтневій площі. «Украйнель» була однією з філій великої німецької фірми, яка займалась реалізацією нафтопродуктів. Викачуючи нафту з румунських промислів «Плоешти», фірма постачала вермахту на східний фронт бензин, звичайний і авіаційний, гас, машинне масло, солярку тощо. Центральне управління фірми розмістилося в Лемберзі (Львів).