— Старанність і акуратність, акуратність і старанність— ось що вимагається від вас, — часто наставляв нас шеф Мюллер.
Мене він згодом навіть ставив у приклад.
— Вчіться, панове: майже німецька старанність і німецька акуратність.
Я, дійсно, «старався», особливо при обробці накладних на пальне для вермахту. Виписки з накладних зберігав у надійному тайнику на своїй квартирі.
Ось ці виписки з накладних із номерами частин та вказаною сортністю бензину — єдине, що мені дісталось в спадщину від «Украйнель» — я показав Георгію Гавриловичу.
Він замислився.
— Твій «Украйнель», гадаю, декого із наших товаришів зацікавить. Готуй детальний звіт. І приступай до нових обов'язків. Рідкувато у нас із кадрами. А в тебе досвід, область знаєш. З цієї хвилини — ти наш працівник, інструктор обкому.
Я підвівся. Георгій Гаврилович оглянув мене з ніг до голови. На мені порвана сорочка, пошарпаний піджачок — вигляд поганенький.
— Прохання, побажання є?
Я промовчав. Секретар усміхнувся:
— Що без амбіції — це добре. А без амуніції — погано.
Викликав ад'ютанта. Через годину я вже мав бушлат, кітель офіцерський, білизну, чоботи і — що не менш важливо — талон на харчування в обкомівській їдальні.
Працював інструктором місяців три. Займався інформацією, їздив по визволених районах області. Разом із завідуючим оргінструкторським відділом товаришем Общиним підготував доповідь про злочини німецько-фашистських загарбників на Дніпропетровщині. Справ вистачало.
І тут до мене завітали двоє в цивільному. Один відрекомендувався капітаном, другий — полковником.
Виявилось: моя папка з виписками накладних перекочувала з обкому в штаб Третього Українського фронту.
Мої відвідувачі цікавилися, як мені вдалося легалізуватися. Повідомили, що папери з моєї папки ретельно вивчаються, аналізуються. Корисна папочка.
Візитів було кілька. Одного разу мене запитали:
— А ви б не хотіли попрацювати у Львові?
— Але ж Львів ще окупований.
— Саме так. Ми й пропонуємо вам роботу в окупованому Львові. Одне слово, відрядження в тил ворога можна продовжити. Західні райони знаєте, з противником за одним столом сиділи. Вам і карти в руки.
— Я багато чого не вмію…
— Навчимо.
На початку грудня я зібрався, як було сказано моїм товаришам по роботі й рідним, «у тривале службове відрядження». Тільки Георгію Гавриловичу був відомий кінцевий його пункт — школа розвідників.
Перед від'їздом я зайшов до нього.
— Хотіли ми тебе, Євгене, в дипломати. Була заявка… Та, видно, інша тобі служба судилася.
Новий рік застав мене в дорозі. Мела поземка. Наш поїзд то довго простоював на затемнених полустанках, то «проскакував» станції, залишаючи за собою клуби диму, іскри, снігову пилюгу…
ТОВАРИШ МІХАЛ
Однак повернемося в Санку…
Цього разу Валерія прийшла не сама. Середніх років, на вигляд флегматичний чоловік з левиною гривою волосся міцно потиснув мені руку:
— Товариш Міхал, точніше Юзеф Зайонц, комендант бойового округу Армії людової.
Поцікавився, чи своєчасно надходять повідомлення із Кракова.
— Dum spiro — це добре придумано… Пробачте, пости виставлені?
В наших умовах — не пусте питання. Я ствердно кивнув. На городі Врублі всією сім'єю копали картоплю. В лісі зранку «збирали гриби» охоронці Ольги — Метек і Казек. Коли щось — закують зозулею.
Гість непогано володіє російською мовою. Я сказав йому про це. Товариш Міхал усміхнувся:
— Мова Леніна для комуніста будь-якої нації — рідна мова. Ну, а мені, капітане Михайлов, просто пощастило. Жив я одного часу в Радянському Союзі. Працював на шахтах Донбасу. — І з гордістю додав: — Шахтар я, стахановець.
В загальних рисах я ознайомив товариша Міхала із завданням командування. Підкреслив:
— Центр виявляє особливий інтерес до дислокації штабів, вузлів зв'язку, аеродромів. І перш за все — до оборонних споруд у районі Кракова.
Майже дослівно передав слова Павлова: «Радянське командування намагатиметься зберегти древню столицю Польщі й сподівається на допомогу місцевих патріотичних сил».