І була ще одна зустріч. Цього разу в Києві, у Генеральному консульстві Польської Народної Республіки, де групі радянських розвідників вручалися польські ордени й нагородні знаки.
Раптом чую:
— Микола Казін, полковник Калиновський.
Чи треба казати, що за кілька хвилин ми вже сиділи поруч. Згадали Бескиди, спільних знайомих. Проговорили увесь вечір, і мені відкрилось дивне, героїчне життя, точніше — не одне, а наче три життя Миколи Олексійовича Казіна.
Він родом з-під Тули. Починав трудове життя на шахтах Донбасу: лампівником, слюсарем, відкатником вагонеток. За комсомольською путівкою поїхав у Харків на шестимісячні курси юристів. Деякий час був помічником слідчого в Кадіївці. Шахтар став чекістом. Напередодні війни Микола Олексійович працював в управлінні НКВС Чернівецької області.
— Чого тільки не буває, Євгене Степановичу. У п'ятидесятому — я знову трудився тоді на шахті в Кадіївці — викликають мене в міський військкомат. З'явився, як зазначалося в повістці, з усіма документами. Прийняв мене військком, повертів у руках військовий квиток, перегорнув сторінку за сторінкою.
— Так. Виходить, рядовий. Стрілець-автоматник. А за моїми даними — підполковник, заступник командира корпусу. Якось не в'яжеться. Що ви на це скажете, шановний Миколо Олексійовичу?
— Довга, — кажу, — історія, товаришу полковник.
— Нічого. Для цього й викликав. Розповідайте, Казін і справді починав війну у званні підполковника, заступника командира корпусу по тилу. Проте війна почалась для нього задовго до 22 червня 1941 року. За якісь шість-сім років колишній лампівник пройшов шлях до посади відповідального працівника. Мені він все пояснював так:
— Я вийшов на життєву дорогу із страшних злиднів, з багатим вантажем батьківської мудрості. Розумний то був чоловік — на відстані років воно видніше. Виряджаючи в Горлівку (було це в двадцять шостому році), дав він мені не золото, не срібло, а кілька порад: «Ніякої роботи, сину, не цурайся. Чесне діло роби сміло. Бо зароблена копійка краще за крадений карбованець. Влада у нас тепер народна: розумну трудову людину помітить, навчить і підніме. То ж, сину, на будь-якій посаді пам'ятай: не місце красить, а добрі справи. І ще, хлопчику мій, все життя вчись: хто знання має, той і мур зламає. Ворогів у нас чимало. Як доведеться, стій за нашу владу твердо, І щоб не трапилось — знай: і один солдат у полі воїн, коли бореться не лише силою, а й умінням».
Дуже, скажу вам, згодилась мені батькова наука. Навчила у будь-якому ділі бути розсудливим за всяких обставин.
Я не одразу второпав, що Микола Олексійович хотів цим сказати. Тільки пізніше, коли переді мною відкрилось усе його героїчне драматичне життя, здогадався: він умів працювати самовіддано. І кожне нове призначення, кожний крутий поворот уверх або вниз приймав не як усмішку чи удар долі, а як суворий іспит, з якого треба будь-що вийти переможцем.
Так було в Чернівецькій області, де до трагічного світанку 22 червня чекіст Микола Казін продовжував таємну, невидиму, а від цього ще більш небезпечну (не той ворог, що спереду, а той, що за спиною) війну проти агентів резидентури німецької і румунської розвідок, і у серпні сорок першого в районі Пирятина, де корпус, у якому підполковник Казін служив заступником комкора по тилу, вів, відступаючи, тяжкі оборонні бої. Поруч розірвалась міна. Опритомнів Микола Олексійович у Лохвиці, в шпиталі для військовополонених. Йому поталанило. Серед медичного персоналу (теж з військовополонених) знайшлась знайома. Виходила. Разом втекли. Пробились до Кам'янця-Подільського. Рани ще довго непокоїли. Тільки у сорок третьому вдалось перейти лінію фронту. З'явився до свого колишнього начальства. Розповів усе, як було. І ще раз поталанило. Повірили. І не тільки повірили, а й одразу (як зрадів він цьому!) послали у самісіньке пекло: знову опинився у ворожому тилу, але тепер уже командиром розвідувальної групи.
Розвідувальна група з п'яти чоловік, звичайно, не корпус, але, очолюючи цю маленьку групу, Казін довів, що Жорстокі уроки війни не минули для нього даремно. Він знайшов партизанський загін, з яким давно було втрачено зв'язок, передав йому рацію, вибухівку. Поспішаючи додому, на Велику землю, навряд чи здогадувався, що не тільки блискуче виконав завдання, але й склав іспит, може, найважливіший за все його нелегке життя, — іспит на «полковника Калиновського».
Групу підбирали ретельно і готували для тих часів довго — цілих сорок днів. Тренувались у тому ж Голосіївському лісі, де проходила підготовку група «Львів». Калиновський встиг придивитись до своїх людей, вивчити їхні характери, можливості. Група підібралась на славу. Заступник Казіна — Олексій Друмашко — досвідчений чекіст; радистка Наталка Мельниченко (Наташа Київська) у 1941–1942 роках воювала в партизанських загонах на Сумщині, а потім ще два роки не розлучалася зі своєю рацією, ділила хліб, сіль і смертельну небезпеку з білоруськими партизанами. Сотні радіограм, втілених у сувору неземну мову шифровок, пройшли через її невтомні руки. Василя Ревуцького називали «доктором підривних наук».