Траплялося, що через століття стародавні прийоми таємної війни воскресали і знову ставали ефективними. Успіхів добивалися ті полководці, для яких історія не була за семи замками. Ярослав Мудрий, Петро І, Суворов, Наполеон, Кутузов охоче вчилися мистецтву таємної війни у своїх попередників.
Далеко за північ затягнувся наш імпровізований екскурс в історичні хащі розвідки.
— Ну, хлопці, — пожартував я, — курс прослухали — готуйтесь складати екзамени.
Нагода «скласти екзамен» (в котрий уже раз!) не забарилася…
Принесли розшифровану радіограму Центру: противник перекидає на фронт другу танкову дивізію. Бажано припинити рух на залізниці Краків — Закопане. А в нас саме тоді не було жодного грама вибухівки. Що придумати?
Прийшов Овсій Близняков:
— Товаришу капітан, є в мене одна ідея. Мені б тільки банки консервні роздобути…
Розповів що до чого. Я скептично стенув плечима:
— Спробуй.
Наступного дня ми радирували Павлову: завдання виконане — рух на дільниці Краків — Закопане припинено на 8–10 годин.
А було так. Овсій узяв із собою трьох хлопців. Біля моста зняв вартового, «замінував» міст в радіусі 200 метрів консервними банками, набитими… землею. Натягнув дроти. Все, як насправді. Метек прибіг на ближній полустанок і до обхідника:
— Дзвони німцям! Вбито вартового, міст замінований.
Гітлерівці наполохалися, заметушились. Поки знайшли саперів, поки прийшла дрезина, поки розпакували банки з «вибухівкою», ешелон з німецькими танками простояв на запасній колії.
Де не можна було силою, брали хитрістю…
… Розпогодилося — і ми залишили гостинний хутір Явоже.
«ПАУЛЬ З БУХЕНВАЛЬДА»
Різко похолодало. Мокрий сніг. Пронизливий вітер. На схилі гори ми вирили землянки. Наносили хвої, сіна — от і готові зимові квартири.
Першим поздоровив нас із новосіллям сусід справа — командир партизанського загону Армії крайової поручник Герард Возніця — Гардий. Під Козлувкою їх база. А ми — під Явожем. Вірніше, над ним.
В Явоже залишився наш боєць — із військовополонених — Андрій. Добре володіє польською і німецькою мовами. Тадек умовив місцеву вдовицю, і вона «заради спільної справи» про людське око вийшла за Андрія заміж. Справили весілля. Хата «молодих» стала нашою явочною квартирою. «Женихові» (так в загоні прозвали Андрія) наказали в табір не з'являтися.
— Товаришу капітан!
Розкриваю очі — Андрій. По обличчю бачу: трапилося щось важливе.
— Чому порушив наказ?
— Вночі з'явилося двоє — чоловік і жінка. Чоловік розмовляє по-німецькому. Жінка — перекладає. Питають вас. Просять переправити їх у загін.
Сон як рукою зняло. З двома бійцями спускаюся в Явоже.
Гості снідали. Вдовиця старалася — мало не всі запаси виставила на стіл. Рослий чолов'яга смачно уминав смаженю. Років 35–40. Обличчя рішуче. На лобі — глибокий багряний шрам. Одягнений пристойно. Жінка значно молодша. Побачивши нас, здригнулася, притулилася до свого супутника. На пальці блиснула обручка.
— З ким маю честь? Я представник радянського командування.
Чоловік підвівся.
— Товажиш совєцький, — зраділа пані, — то добже, бардзо добже. Пауль не розуме по-польську, ні по-російську. Пауль єст комуніст.
Із її плутаної розповіді на польсько-російському суржику я взнав таке.
Пауль Штумпф — в'язень № 13378 — багато років знаходився в Бухенвальді. Пройшов усі кола пекла: дорогу смерті, каменоломню, камеру-одиночку в бункері. Був «співаючою конякою» (тебе запрягають у великий залізний коток або у віз, навантажений кам'яними брилами — тягни бігцем і співай, доки є сили; замовкнеш, упадеш — смерть).
У 1943 році, як німця, перевели в табірну канцелярію. Налагодив зв'язок з інтернаціональним підпіллям. Багатьох приречених врятував од смерті.
Трапилось так, що начальник Пауля одержав нове призначення — в Освєнцім. Узяв із собою в'язня № 13378. Цінував за почерк і акуратність.
— В Освєнцімі, — закінчила розповідь паненка з обручкою, — ми зустрілися. Допомогли одне одному втекти. Я люблю його.
Магда, так звали нашу гостю, ще додала: в Пауля дуже важливе повідомлення для радянського командування.
— Кажи, — звернулася вона до Пауля по-німецькому.
Незворушне обличчя його пожвавішало.
— Я, — заявив він, — бачив Тельмана. Знаю, де він зараз. Вождя німецьких робітників можна врятувати.
— Але ж, — здивувався я, — було офіційне повідомлення в німецьких газетах: Тельман загинув наприкінці серпня під час нальоту американської авіації.