Выбрать главу

… Попіл Хатині, Лідіце, Орадура, сотень знищених ворогом міст і сіл обпікає наші серця. Це — наш спільний біль. А в мене ще є й свій особистий — Завадка.

ТРИВОЖНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

В другій половині грудня робота нашої групи ще більше ускладнилася. Відчутнішими стали перебої в постачанні: адже нас стало майже у вісім разів більше. Абдулла хитрував — ділив денну норму крупи, жирів, м'яса на два, на три дні.

Але ще гострішою була потреба в патронах, гранатах, вибухівці. Ми радирували Павлову:

«Обстановка надто важка. Німці провадять облави великими силами в районі Кракова. Дуже прошу швидше вислати вантаж. Від цього тепер залежить наша робота і наша доля. Слухайте нас із 20 до 22. Голос».

Стояли ми тоді під Козлувкою — в 35 кілометрах від Кракова. Було тяжко. Неймовірно тяжко. Але наша діяльність розгорталася: агентурна розвідка, залучення нових людей, розвідка боєм, диверсії.

Наближалися дні особливо відповідальні в нашій роботі.

Той ранок нам усміхнувся сонцем, а ще й приємним сюрпризом. Із загону Гардого прикотив возом Ян Новак. Підійшов до мене:

— Капітану Михайлову від пана поручника — мішок борошна, півмішка картоплі, бараняча тушка.

Абдулла сяяв: запахло справжньою їжею.

«Пан студент-доктор» оглянув наших хворих, попрощався зі мною. Повертається до свого воза, а назустріч Йому паша нерозлучна трійця: Близняков, Отченашев, Ростопшин. Зраділи:

— Здоров, Ян!

— Як поживає пан студент-доктор?

— Партизанському ескулапу фізкульт-привіт!

— Вітаю вас, доблесні панове мушкетери! — відповідає Новак у тон веселій трійці. — А заодно послухайте, любі, притчу. Ішов дорогою старець, йому назустріч три парубки. Кажуть вони до старця, прямо як по біблії читають:

«Вітаю вас, пане Авраам!» «Що чутно, пане Ісаак?» «Як поживаєте, пане Іаков?»

Парубки, задоволені своїм жартом, розреготалися. Старець і оком не моргнув, спокійнісінько відповідає:

«Я не Авраам, не Ісаак і не Іаков. Я син старого Адама, в якого нещодавно пропали три осли. О, яке щастя, що я нарешті зустрів їх!»

Новак поїхав до свого партизанського загону, а наші «мушкетери» ще разів п'ять розігрували в ролях «сцену з Янеком», викликаючи гомеричний сміх.

І раптом з'явилася Валерія. Я здивувався: прийшла не в свій день. Щось скоїлося? Глянув на неї — і мені стало моторошно. Запрошую в командирську землянку.

— Що трапилось?

Обличчя її бліде — жодної кровинки.

— Що трапилось, Валю?

Ні слова. Наче змертвіла. Я подав води. Захитала головою, глибоко зітхнула:

— Капітане Михайлов, — з очей її бризнули сльози. Такою Валерію я ще ніколи не бачив. Вона зібралася з силами:

— Наш Краків приречений…

— Як приречений?

— Краків загине… В одну мить його не стане…

Її обличчя аж посіріло. Вона стягла з голови хустку, І світле волосся розпливлося по плечах.

Ми й раніше здогадувалися про чорні наміри фашистів щодо Кракова. Я не раз просив Зайонца звернути особливу увагу на можливе замінування міста.

— Як повідомляють наші люди, — тремтячим голосом розповідала Валерія, — роботи в місті ведуть солдати спеціальних команд вдень і вночі. В закритих машинах підвозять динаміт. Тоннами. Закладають вибухівку під старовинні будинки. На перехрестях вулиць, на центральних площах будують бункери. Підпільники налічили на вулицях Кракова 240 залізобетонних стовпів, укопаних в останні дні. Ці стовпи, певно, будуть мінувати, щоб при наближенні ваших танків їх повалити і, таким чином, створити протитанкові заслони.

Завжди така спокійна, стримана, Валерія зараз задихалась від хвилювання.

— Все місто начинене вибухівкою. Подумайте тільки: Краків злетить у повітря!..

Вона називала пам'ятники культури, шедеври архітектури, безмежно дорогі польському народові.

Вавель…

Будинок під Баранами…

Банки на вулиці Баштовій і на вулиці Яна…

Театр Словацького…

— Краків для нас, капітане Михайлов, — це не просто місто. І не тільки «глава і мати Вітчизни». Це — душа Польщі, її жива історія.

Я згадав одержане напередодні повідомлення із кодовим знаком «О. Б.». Партизани Армії людової, які тримали під своїм контролем залізницю і шосе Краків — Катовіце, доповіли Зайонцу: від кінцевої міської зупинки (Броновіце) в західному напрямку риють глибокий рів. Усі роботи — жодного поляка до них не підпускають — ведуться організацією «Тодт». З якою метою?