Я попросив тоді Грозу посилити спостереження. Гроза і Зайонц передавали: на дні рову майже півтораметрової глибини гітлерівці вкладали кабель діаметром 4 сантиметри і зразу ж його засипали. Очевидно, фашисти намагалися зберегти це в таємниці.
Для чого ж кабель?
Ось що розповіла Валерія.
Німці дотягли кабель до дороги на Ойцув. Поруч стояли селянські будиночки. В одному з них жив знайомий Присака-Музиканта. Якось пішов сніг з дощем. Німці зайшли в будинок цього селянина погрітися. Господар, уже підготовлений Музикантом, намагався завести з ними розмову про рів і кабель. Першого разу нічого не вийшло. Проте гітлерівці зазирнули сюди й наступного дня. За порадою Музиканта, господар почастував «гостей» самогоном. Випили. Закусили. Сподобалось. Господар запрошував і назавтра заходити.
Підпільники принесли селянинові чималеньку сулію первака. Наступного дня холод знову загнав солдатів у будиночок. Чарки наповнювались безперервно. Гості захмеліли, розвеселилися. Господар знову завів потрібну йому розмову. Мовляв, незабаром у Краків увійдуть росіяни, а він боїться совєтів.
— О, найн! — крикнув один з них. — Вр-р-р-рум! — і підкинув угору руки, витріщивши очі.
Злетить, мовляв, місто в повітря разом з російським Іваном.
Тонни динаміту під Вавелем, університетом, Сукенніцами і таємничий кабель — ланки одного ланцюга. Це підтверджувало і повідомлення Правдивого: у форті Пастернак (передмістя Кракова) — підривний пункт, від якого прокладається кабель назустріч тому кабелю, за яким стежили Гроза і паші польські друзі. Отже, кільце замикалося.
— Фашисти продовжують копати, — з тривогою і надією дивилася на мене Валерія. — Товариш Міхал так і просив передати вам: вони продовжують копати.
Валерія зібралася йти. Така служба у зв'язкових: з дороги — в дорогу. Але цього разу я попросив її залишитися. Відпочити. Та й мені треба було ще й ще раз продумати тривожне повідомлення, зібратися з думками.
Прийшов Абдулла. Приніс прямо-таки царську вечерю: плов із баранини, підсмажену до хрусту картоплю. Дуже йому хотілося зробити приємне для нашої Валі. Я вийшов із землянки, а коли через п'ять хвилин повернувся, Валя з виделкою в руках, схилившись над їжею, спала. Прикрив її шкіряною курткою, наказав нартовому не будити до ранку і перебрався до Овсія Близнякова. З сусідньої землянки линуло:
Співали Комар і Груша. Присмутилися дівчата. І вкладали вони в знайомі слова пісні свої думки-печалі. А ось і юнацький тенор. Метек — це був він — затяг якусь незнайому пісню. Я почав розрізняти окремі її слова. Це була партизанська, народжена війною. Їх багато знав Метек.
«Сьогодні, — співалося в пісні, — я прийти до тебе не можу. Іду в ніч, у морок. Не виглядай мене у вікно. Не шукай мене в імлі. Я піду сьогодні в ліс. Я не можу більше сидіти. Там чекає мене товариство лісове». Так співав Метек.
Я слухав, а в пам'яті знову спливала розповідь Валерії, її схвильований голос, її рухи. Валерія говорила про місто, як говорять про живу людину. Про дуже рідну й близьку людину, якій загрожує смертельна небезпека.
Краків… Місто, яке було раніше тільки об'єктом, хай навіть важливим, але об'єктом, до того ж пов'язаним зі спогадами про Монтелюпиху, — тепер, з розповідей Валерії, поставало в своїй трагічній величі й красі.
Немов очима Валерії глянув я на вулиці й площі. Там пройшло її дитинство, там багато моїх польських друзів зустріло свою бойову молодість.
Вийшов із землянки. На повні груди вдихнув морозне гірське повітря. Ніч була місячна. Зелені зорі стигли над Бескидами. Внизу спалахували поодинокі вогники. Напружено вдивляюся в ніч, туди, де має бути Краків. Намагаюся вгадати його обриси. Вгадую і пригадую… Пригадую, яким він мені відкрився того чудового ранку, коли я прокинувся в кущах бузку (збудило мене сонце) і вийшов з-за монастирської огорожі.
Як потім я уточнив по карті, то був Бєлянський монастир, розташований на пагорбі лівого берега Вісли, в п'яти-шести кілометрах від Кракова.
Багато світанків зустрічав я потім у дорозі, в горах, у лісі, в чистому полі, але такий, як тоді, рідко випадав на мою долю. Серпневе повітря чисте і прозоре. Ні пострілів, ні пожеж. Ніщо не нагадує про війну. Мирна тиша. Місто лежало внизу, мов на долоні. Червона черепиця дахів палала на сонці. Чітко вирізнявся в зеленому обрамленні бульварів старий Краків: масив готичного Маріацького костьолу, могутня громада Сукенніц, стрімка ратуша, стрільчасті дахи знаменитого