Український народ з радістю несе польському народові свій дар, який, — хай у малій мірі, — буде сприяти швидкому загоєнню ран, заподіяних окупантами, відбудові Польщі.
Хай назавжди міцніє наша дружба!»
Я наказав зібрати всю групу для політбесіди. Поздоровив розвідників із визволенням Варшави. Потім переказав звернення Ради Народних Комісарів України до президента Берута.
900 000 пудів хліба, 6000 пудів цукру… Хто з нас не знав, як потрібний був кожний пуд зерна, кожний кілограм цукру розореній війною Україні. Так вчинити міг тільки справжній друг.
Я бачив, як світліли обличчя Овсія, Абдулли, Отчеиашева… Хіба можна не пишатися такою Вітчизною, Армією, яка несе іншим народам не гніт, а свободу; хліб — голодним, фрукти — дітям.
Я знав: попереду бої не тільки з гітлерівцями, але і з націоналістичними бандами — заклятими ворогами нової Польщі, Радянського Союзу. І ще раз нагадав бійцям: кожним своїм кроком, кожним вчинком, своїм щоденним ставленням до місцевих жителів нам слід показувати, що ми — солдати Армії Миру, Армії Леніна, що ми прийшли в Польщу як визволителі, як брати.
На світанку наша група залишила Явоже.
ТРЕТІЙ…
«У селі Бесіна в розташуванні загону затримано гр. «Янкова» родом з Рави-Руської. Під час допиту показав…»
Бесіна. Велике село в Бескидах. По кряжистому хребту, вкритому рідкими деревами, до самої долини спускаються, як овеча отара, білі хатинки гуралів. Козлувська «валька», що могла так сумно закінчитись для групи «Голос», послужила нам суворим попередженням.
У Бесіну, куди ми, втомлені тяжким переходом, прийшли опівночі, я розмістив загін у кількох хатах на околиці села, поближче до гірського узлісся. Виставив заставу з наказом: усіх підозрілих затримувати. За годину прибіг Метек. Доповідає: якийсь чоловік вимагає зустрічі з командиром. Незабаром затриманий у супроводі Андрія (Жениха) вже стояв переді мною.
Продовгувате обличчя, вздовж лівої щоки глибокий шрам. Маленькі чіпкі оченята так і прикипіли до мене. Мовчки розглядаємо один одного. У «Янкова» (так назвав себе затриманий) табірні черевики на дерев'яних колодках, старенький піджачок з чужого плеча. На запитання відповідає охоче і докладно. Родом справді з Рави-Руської. Українець. Колись батракував на панському фільварку, а після возз'єднання західних земель з Радянською Україною став обробляти свою земельку. У сорок першому відступав на схід з Червоною Армією. Під Харковом потрапив в оточення, а там — полон, табір. Де тільки не побував! Набрався стільки лиха, що до скону пам'ятатиме. В Бесіні вже з місяць. Тут його кожна собака знає.
Запрошую війта. То наш, перевірений чоловік. Підтверджує: все чистісінька правда. В Бесіну Янків прийшов увесь побитий, хворий, знесилений. Одна вдовичка його прихистила. Як тільки видужав, став допомагати жінці по господарству; до роботи беручкий. Мужик наче справний. Все допитувався, як йому до партизанів потрапити.
Янків і собі:
— Беріть до загону, товаришу командир. У мене з швабами давні рахунки.
Що робити? Павлов в одній з радіограм попереджав: нових бійців приймати у виняткових випадках. А що, коли Янків каже правду? Може, він і є той самий «виняток»? Викликав Абдуллу.
— Ось тобі, шеф-поваре, помічник. Замість Курта Пеккеля. Тимчасовий. До першого бою.
Янків зрадів, став дякувати.
Та не минуло й години — дивлюсь: Семен Ростопшин. Щойно повернувся з розвідки. По обличчю видно — чимось стурбований.
— Товаришу капітан, що за персона вештається біля кухні?
— Наче, — кажу, — наш, з табору втік. Хоче вступити до загону.
— Щось мені, товаришу капітан, це поповнення не подобається і повірте — не без підстав. Дозвольте, погомоню з ним у вашій присутності.
Абдулла з своїм нехитрим господарством розташувався через вулицю. Надворі мело. Колючий сніг обпікав обличчя. Тривога Ростопшина передалась і мені. Янкова ми застали за роботою: чистив картоплю. Ростопшин підійшов до нього, з хвилину придивлявся, щось пригадуючи, і несподівано запитав:
— То, кажеш, втік з табору?
— Було діло.
— А коли саме?
— У листопаді.
— А чи не з тобою зустрічались ми у серпні в загоні Хитрого?
— Не знаю ніякого Хитрого.
— А ти згадай, згадай Ясеніце. Був там чи ні?
— Дай мені, чоловіче добрий, спокій. Не бував я ні в яких Ясеніцах. Товаришу командир, чого це він до мене, як той реп'ях, чіпляється?
— «Товаришу командир… Товаришу командир», — Семен зблід, аж побілів, як то часто бувало з ним у хвилину гніву. — Пес тобі, іудо, товариш.