«Тов. Березняк! Прошу подзвонити по телефону 35–41–24. О.».
Набираю номер.
На другому кінці чоловічий голос перепитує:
— Капітан Михайлов? Отримали мою записку? Я — Отман!
Отман?! Наш Отман?! Не може бути! Якими вітрами занесло його сюди?
— Курт Генріхович?!
— Власною персоною. Чи не завітаєте до Правдивого в гості? Моя дружина і я — будемо дуже раді.
— Навряд чи встигну. Сьогодні відлітаю.
— Скільки у Вас вільного часу? Година? За двадцять хвилин буду у Вашому номері. Нам обов'язково треба зустрітися. Словом, гора з горою не сходиться, а людина з людиною…
Він стояв на порозі невисокий, огрядний. Очі спокійні, нічим не видають внутрішнього хвилювання: стріляний горобець.
— Здрастуйте, товаришу «Голос», здрастуйте, Євгене Степановичу. Ви здивовані? Я, однак, не турист, не гість з того боку, як ви, можливо, гадаєте, а радянський громадянин. Давно живу в цьому місті. Пен-сі-о-нер. Нічого не поробиш — роки. А про зустріч нашу давно мріяв. Нам є про що поговорити. Чи не так?
Коротка у нас тоді вийшла розмова. Я поспішав в аеропорт. Отман, проте, пообіцяв на всі мої питання відповісти листом.
«Правдивий» і на цей раз залишився вірним собі, своєму слову.
Не лист, а листи — їх ціла папка лежить переді мною: оповідь і сповідь, варті того, щоб з ними познайомити читача.
… «Шановний товаришу Березняк!
Багато часу минуло після нашої зустрічі, а я все збираюсь з думками. Адже стільки років спливло!
Як ми розминулись з Павловим?
Не пам'ятаю, коли саме радянські частини визволили Кшешовіце. Однак лінію фронту я перейшов значно пізніше.
У німців щодо мене не було ніяких підозрінь (навіть після втечі Ольги). Отже, я міг і далі працювати на радянське командування.
Треба було тільки обумовити з Вами зв'язок. «Гроза» ще раніше дав мені пароль: «Від «Голоса» до Українця» — «Павлов приймає». Я чекав слушного часу, а тут якраз нагода. Органи СД запросили абвергрупу: чи знайдеться агент, який добре володіє польською, чеською або російською мовою.
Перед ним ставилось завдання: прослизнути в тил Радянської Армії, пробратися в місто й уточнити, де й коли саме відбудеться суд над обергрупенфюрером СС. Чому СД цікавилось саме цим обергрупенфюрером? Які у них були плани щодо нього — я так і не дізнався. Та що б там не стало, це завдання цілком відповідало моїм планам.
За успішне виконання операції пообіцяли Залізний хрест, звання зондерфюрера «Ц» і відпустку. Мене це цілком влаштовувало. Перейти лінію фронту, зустрітись з Павловим, налагодити зв'язок і повернутись до свого підрозділу із Залізним хрестом. Нічого було й мріяти про краще. Однак, коли я перейшов лінію фронту, з'явився у штаб радянської частини, виявилось, що то вже не Перший Український фронт, а Четвертий…
Про існування полковника Павлова ніхто тут і гадки не мав. Полковник із «смершу» (прізвища не пам'ятаю) порадив мені добратись першим-ліпшим ешелоном до Бреста: «Комендант станції, — сказав він, — вам допоможе знайти розвідувальний відділ штабу Першого Українського фронту».
В Бресті я з'явився до коменданта станції. Той не став завдавати собі клопоту. Закінчилась моя одіссея арештом, судом у Мінську. Що було далі — Вам відомо.
Тепер про Ольгу. Кілька днів після її арешту я придивлявся — до неї. Бачу, тримається твердо, цій дівчині можна довіритись.
Я доповів своєму шефові, що берусь завербувати Ольгу; це розв'язувало мені руки. Наші довгі розмови наодинці не викликали підозри. Ми навіть харчувались за одним столом. Від своїх підлеглих я постійно вимагав, щоб до російської радистки вони ставилися ввічливо, інакше, казав я їм, провалите нам усю операцію.
За Ольгою дуже старанно наглядав один наш радист-фанатик. Він і мені дорікав: «Що ви носитесь з цією дівчиною? Нічого в пса кидати ковбасою, коли є дрючок». Під час чергування він сам виводив Ольгу на прогулянку, не спускав з неї очей.
У Ольги одне було на думці: втекти. І вона всіляко затримувала прогулянки. Якось радист, що супроводжував її, скомандував: «Цурюк!» — Ольга не почула. Розлючений наці підбіг до неї, вдарив так сильно, що вона повернулась з «прогулянки» закривавленою. Я доповів шефові, що в таких умовах працювати не можна, і «опікунові» перепало на горіхи.
Рішення зв'язатись з партизанами визрівало у мене давно. Про мої плани знав і Комахов. Ми вирішили діяти разом. Я сказав Ользі, що влаштую втечу, якщо вона допоможе мені встановити контакт з партизанами чи з радянським командуванням.
Ольга не одразу погодилась. І це було розумно з її боку: а що, коли провокація? Але ж ризикував і я, хоч підготував заздалегідь, на випадок провалу Ольги, легенду для свого шефа: мовляв, все робилось для того, щоб вийти на радянського резидента і всю групу.