Жити я й справді хотів. Проте, керувався не шкурними інтересами, а свідомим бажанням допомогти радянському народові в його справедливій боротьбі з гітлерівськими окупантами, з фашизмом — заклятим ворогом і росіян, і українців, і німецького народу.
І я щасливий, що після важких випробувань (їх випало на мою долю чимало) перша моя батьківщина не відвернулась од мене, надала можливість чесно працювати і служити їй, забезпечила мою старість».
… З глибоким задоволенням вписую ці рядки в повість про діяльність групи «Голос» не тільки тому, що розповідь суто документальна. А тому, що сповідь Отмана, кожне слово з наведених вище листів — у цьому в мене тепер немає жодного сумніву — щира правда.
Різними шляхами приходили до ідеї активної боротьби з фашизмом кращі сини німецького народу. Складним, довгим був шлях прозріння колишнього абверівця Курта Отмана від тихої опозиції, мовчазного осуду гитлеризму до сміливих дій не завербованого, як ми довгий час вважали, агента, а свідомого антифашиста.
І я повторюю те, що сказав Правдивому на прощання після нашої, такої несподіваної зустрічі в місті Н.
— Здрастуй, товаришу Курт Отман!
Нам, однак, час повернутися до 45-го року.
Гроза зустрівся з нашими військами біля хутора Санка. Його доставили в штаб армії. Обмінялися паролями: «Голос» направляє мене до Павлова» — «Павлов приймає». А ввечері 19 січня Олексій Шаповалов був уже в штабі фронту.
Приступив до своїх обов'язків секретар Краківського міського комітету партії Юзеф Зайонц. Другого чи третього дня після визволення Кракова в дверях його кабінету раптом виросла знайома фігура в новенькій шине-лі й лейтенантських погонах. Чорні циганські кучері. Усмішка до вух.
— Олексій!
— Міхал!
Полегшено зітхнули, немов скинули з себе величезний тягар. Обнялися.
А в цей час наша група все ще рухалася на захід, продовжуючи виконувати своє завдання.
«21.1.1945 р. Павлову.
За спостереженнями розвідників моєї групи 20.1. проїхало через Сулковіце в напрямку на Вадовіце вантажних автомашин з живою силою –520, легкових 238, мотоциклів 113, танків 4, підвід 847, гармат 18. Розвідник групи застрелив німецького солдата Карла Гута із полку 1085, гренадерської дивізії 545. Голос».
«21.1. Павлову.
Спостерігаємо інтенсивний рух автотранспорту, під-під, піхоти на Мисленіце по шосе через населені пункти Отружа, Тшебуня, Бенькувка, Будзув. Рух через Сулковіце, Гарбутовіце триває. Голос».
«21.1. Павлову.
Житель села Гарбутовіце Юзеф Каспак взяв у полон радиста 59-го німецького корпусу і привіз до нас»…
А було це так.
Того дня ми перебували в лісі, в двох-трьох кілометрах від Гарбутовіц. Через це село проходила дорога з Кракова на Макув. Нею безладно відступали німецькі війська. Немовби за продуманим графіком — методично, через кожну годину, наші літаки на бриючому польоті обстрілювали і бомбили колони гітлерівців. І після кожного такого нальоту дедалі більше й більше техніки — гармат, броньовиків, обгорілих штабних машин — залишалося на дорозі. Траплялось, кидали і непошкоджені бронетранспортери, танки. Чи то скінчилося пальне (де його дістанеш у такому вирі), чи замерзла вода, а підігріти ніколи.
Ростопшин і я щойно повернулись із сусіднього села. Я зняв із себе куртку, гімнастерку, обтерся снігом. Раптом регіт, свист. Дивлюся: крокує з автоматом маленький дідок, а перед ним тюпає довготелесий здоровило з піднятими руками — німецький єфрейтор. Дідок підводить його до мене. За ним дітлахи тягнуть мотоцикл.
— Прошу пана капітана прийняти пана шваба, — виструнчився дідок переді мною. — А мені залиште автомат і мотоцикл. У господарстві знадобиться.
З розповіді діда Каспака я дізнався, що вранці через Гарбутовіце проходила колона німців. Єфрейтор, як потім виявилось — радист 59-го корпусу, драпав на мотоциклі. Заскочив у двір. Попросив напитися. Автомат повісив на руль мотоцикла. Дідок колись служив в армії — швидко зорієнтувався. Виніс із сіней глечика:
— Пригощайся, служивий, кваском. Домашній, яблучний.
Єфрейтор жадібно припав до глечика. Дідок — за автомат, наставив на «гостя»:
— Хенде хох!
Цю сценку дідок кілька разів демонстрував «на біс» під дружний регіт бійців і сільської малечі. Полонений радист пік раків і просив швидше його розстріляти: подібної ганьби він, німецький єфрейтор, знести не може. Але ми зовсім не збиралися його розстрілювати.