Я мав трохи вільного часу, і ми пішли подивитися місто.
Біля Маріацького костьолу хлопчина в жіночій кофті продавав свіжий номер «Гонєц Краковскі». Я розгорнув газету, й одразу побачив знайоме прізвище: Скшишевський… Міністр.
Скшишевський… Чи не він давав мені уроки з латині? Ті уроки потім так знадобились у камері-одиночці Монтелюпихи. «Dum spiro!..» Так-так, то був теж Скшишевський. У довоєнному Львові завідував кабінетом іноземних мов інституту вдосконалення вчителів.
Ми часто зустрічалися з ним, дружили, і мене завжди вражали енциклопедичні знання скромного завідуючого кабінетом. Комуніст, варшав'янин, з чималим стажем партійної роботи в підпіллі, Станіслав вільно володів шістьма європейськими мовами. Жалкував, що латинь «вийшла з моди».
— Мудра, карбована, дзвенить, як мідь, — казав він, бувало. — Ти тільки послухай або ще краще запиши в свою книжечку: «Доцендо дісцітур — навчаючи, вчимося».
На нарадах, коли часом розпалювались пристрасті, Станіслав міг розрядити атмосферу одним якимось «сіне іра ет студіо», тобто прохання не переходити на особистості, сперечатися об'єктивно, без гніву й упередженості. Міг і «вбити» любителя довгих промов короткою, як постріл, реплікою: «Знову «аб ово», — тобто від яйця, від самого початку.
Як потрапив Станіслав до Львова? Тут слід згадати вересень — жовтень 1939 року, коли у Львів через так званий «зелений кордон» з окупованих центральних районів Польщі тікало багато людей, рятуючись від коричневої чуми. Радянський Львів у ті дні дав притулок, зігрів кращих представників польської інтелігенції. Познайомився я тоді з Бандою Василевською, із всесвітньовідомим публіцистом і перекладачем, академіком Тадеушем Бой-Желєнським. Його зразу ж прийняли в Спілку письменників, влаштували на роботу до Львівського університету.
В колишньому особняку графа Бельського — у новому письменницькому клубі (міськвиконком віддав його повністю в розпорядження літераторів) Станіслав познайомив мене з Єжи Путраментом, Леоном Пастернаком, Люціаном Тенвальдом, Єжи Гординським.
Багато діячів польської культури за їх бажанням одержали призначення в школи, інститути, університет.
Якщо це той Станіслав Скшишевський, йому, можливо, відома доля наших спільних знайомих. Та й взагалі добре було б зустрітися. Є що згадати.
Я — в польську комендатуру: допоможіть знайти пана міністра. Черговий «осідлав» польовий телефон. Став дзвонити в різні кінці міста. Нарешті уточнив: пан міністр у Ягеллонському університеті.
Комар і Груша пішли в своїх справах. Я — на «віл-ліс» і в колегіум Майус (найстаровинніша із збережених у Кракові університетських будівель). Чого тільки не бачили його шестисотрічні стіни, карбовані готичні барельєфи, гострі стрільчасті дахи під червоною черепицею!
Заходжу в приймальну ректора. В шкіряній куртці, з автоматом. Дівчина-секретар з червоною пов'язкою Армії людової теж з автоматом — сувора і неприступна.
— Пан міністр зайнятий. На засіданні вченої ради.
Зачувши російську мову, добрішає і згоджується передати мою записку. Я написав: «Пан Скшишевський, якщо Ви той Станіслав Скшишевський, який працював у Львівському інституті вдосконалення вчителів, то повинні пам'ятати Березняка. Я в кабінеті ректора. Дуже поспішаю. Якщо помилився — пробачте і до побачення».
Я не встиг, як слід, роздивитися старовинний кабінет, як увійшов, ні, влетів Скшишевський. Обійнялись. Розцілувались.
— Прошу тебе, любий, не називай мене паном. Я той же, що й у Львові. Бачиш? — і показав мені свій партійний квиток.
… Влітку 1941 року воєнна буря занесла Станіслава за Урал. Вчителював. Брав участь у створенні 1-го Польського корпусу. Воював. Визволяв Львів. Коли в Любліні формувався Тимчасовий уряд Польщі — відкликали на посаду міністра.
— Як бачиш, львівський досвід знадобився.
Питаю про наших спільних знайомих по клубу літераторів. Усмішка на обличчі міністра гасне.
— Поет Станіслав Роговський загинув у Освєнцімі. Тадеуш Голлендер розстріляний. У перші ж дні окупації Львова гестапівці по-звірячому вбили Бой-Желєнського, почесного члена багатьох академій наук, професора політехнічного інституту Казиміра Бартеля, ректора університету Володимира Серадського.
Відомих письменників, вчених, педагогів есесівці та їх підручні примушували вилизувати язиком підлогу, сходи, збирати губами сміття.