— Пам'ятаєш, Євгене, Мунда? Квитки на його концерти діставалися з боєм. Знаменитість. Диригент. Композитор. Гастролював по всій Європі. В Яновському таборі його примусили написати «Танго смерті». В цьому таборі людей жорстоко катували — і все під музику. Професор Штрікс і Мунд керували оркестром із в'язнів. Оркестрантів теж розстріляли під «Танго смерті»…
Провів рукою по чолу, мов відганяючи тяжке видіння.
— А що робив ці роки ти? Бачу, теж не сидів склавши руки. Де воював? Партизанив? Десь під Краковом? Військова таємниця? Ну, не буду… А чи не завітати нам до ресторанчика біля Флоріанської брами?
Ми не стали чекати машини міністра — на фронтовому «віллісі» підкотили до брами. Товариш міністр підняв келишок за «злоту вольносць», за «фатерна рура» — рідні поля і ниви, за пшиязнь польсько-радянську, за перемогу.
Що найдорожче в дружбі? Вірність. І пізнається вона по-справжньому у випробуваннях.
Ми знову розлучилися. Цього разу надовго. Перший міністр освіти в післявоєнній Польщі обирався маршалом Сейму, займав інші відповідальні посади. Тепер на пенсії.
От і вся історія нежданої зустрічі в Кракові. Як сказав би Станіслав, аб ово ускве ад маля, тобто від яєць до яблук, від початку до кінця.
… Вирішив побувати в знайомих місцях. Завернув до Монтелюпихи. Ось вона — похмура будівля краківської тюрми. Тюрма залишилася тюрмою. Тільки змінилися мешканці камер. І; можливо, тюремних наглядачів, катів стережуть учорашні в'язні.
Нам з Ольгою пощастило. А скільки загинуло в цьому кам'яному мішку… Якби стіни тюрми могли заговорити…
Оглянувся. Поруч беззвучно плакала Ольга. І в її очах я прочитав те ж питання, яке не давало мені спокою: «Що з Татусем, Стефою, Рузею?..» Нашому другові Юзефу Зайонцу поки що нічого не вдалося про них дізнатися. Серед звільнених в'язнів Монтелюпихи Врублів не було… Низький уклін тобі, Татусь, і вам, милі сестри Стефа і Рузя, за вашу стійкість, за любов і вірність, за ваш подвиг…
Із Монтелюпихи пішли на Тандету.
— Показуй, показуй, дядя Вася, де ти «розлучився» із своїми ангелами-хранителями.
Зовні Тандета майже не змінилася. Таке ж людне місце. Вирує ринок. Тепер тут і черниці з'явилися. Теж щось продають, купують.
Зрідка стрічаються бійці народної міліції з червоно-білими пов'язками. Стежать за порядком.
Побували ми в кіно. Крутили якусь комедію, здається, «Антон Іванович сердиться».
Потім до вечора втрьох блукали вулицями, площами, вслухалися в жвавий гомін міста. Милувалися старовинними палацами, замками з баштами і флюгерами. В костьолах йшло богослужіння. Крізь відкриті двері долинали урочисті звуки органу. Зимове сонце мліло на різнокольорових вітражах. Після руїн і попелу Дніпропетровська, Києва — вцілілий, врятований Краків здавався чудом.
Ми оселилися в старому готелі в центрі міста, неподалік від Сукенніц. Я прокинувся, немов від поштовху. Підійшов до вікна. Над нічним містом проносилися клоччасті хмари. На мить виглянув місяць, і з темноти виросли стрільчастий Маріацький костьол, розпливчасті силуети Вавеля.
На площах стояли тридцятичетвірки, армійські машини, підводи, коні. Дахи будинків вкриті срібно-синюватим снігом. Струменіли увись колони Сукенніц. В світлі місяця сяяло чоло Адама Міцкевича, який велично «гоїть серед площі. Неповторне в своїй красі місто над Віслою…
З Павловим зустріч відбулася в Єнджеюві — під Ченстоховою, де тоді перебував штаб Першого Українського фронту.
«Павлову терміново» або просто «Павлову» — так починались майже всі наші радіограми. Багато днів і ночей вели ми в ефірі й подумки розмову з цією людиною, яку між собою звали теплим словом «Батя». І ось він мав з хвилини на хвилину зайти до нас. Правда, турботу Баті ми відчули ще до його приходу: затишна квартира, нове обмундирування, накрохмалені, як у добрі довоєнні часи, простирадла, пайки, листи і привіти від рідних.
Примчав Гроза — мій вірний помічник, як завжди, сяючий.
— Поздоров, капітане: одержав призначення в артдивізіон.
А ввечері, коли ми вже добре відпочили, прийшов Павлов. І не один, а з ад'ютантом і з якимось незнайомим майором.
Ми виставили на стіл свої запаси. Я відрекомендував Баті поповнення «Голосу» — групу диверсантів-розвідників Овсія Близнякова.
— Ну, здоровенькі були, козаки! Широкоплечий, кремезний, з прихованою лукавою
смішинкою в очах — Батя скидався на гоголівського Тараса Бульбу. Очевидно, він про це знав і охоче входив у роль.
— Ану, синки, поверніться, — гримів на всю хату Батя, звертаючись до мене і до Олексія. — І ви, дівчата, також. Подивлюся, чого навчилися, якого ума-розуму набралися.