Багато теплих слів було сказано, багато проспівано пісень у той незабутній для нас вечір. Полковник став прощатися. Його чекала нічна робота. Звідкись із заходу йшли від наших бойових товаришів нові радіограми: «Павлову, терміново…»
— Ну, от ми і вдома, — тихо промовила Ольга, коли гості пішли. — От ми і вдома…
Незабаром призначення в різні частини діючої армії одержали Митя-Циган, Овсій Близняков, Семен Ростопшин, Заборонек, Абдулла. Розшукали своїх і пілоти Валентин Шипін та Анатолій Шишов. Вони повернулися в бомбардувальну авіацію.
Від усієї групи залишилось нас троє: Ольга, Анка і я.
Перші дні я був зайнятий звітом.
За чотири з половиною місяці група зібрала і передала дані про дислокацію фашистських дивізій, армій і корпусів, повітряних ескадр, про місце розташування штабів і аеродромів, про воєнні перевозки по залізниці й шосейних шляхах — приблизно двадцять тисяч цифрових груп шифру.
В бойових операціях група «Голос» знищила понад сто гітлерівців, пустила під укіс кілька ешелонів, підірвала кілька мостів.
Як мені стало відомо пізніше, командування дало таку оцінку діяльності групи: «Матеріали групи «Голос», яка діяла в надзвичайно тяжких і складних умовах, були винятково точні й важливі. Всі розвіддані підтверджені боями».
На цьому можна було б закінчити розповідь про операцію «Голос». Та вважаю своїм обов'язком дописати ще одну, дуже нелегку для мене сторінку.
Перед тим, як скласти звіт про діяльність групи, я подав на ім'я «Павлова» рапорт, в якому вперше повідомив командування, про свій арешт і втечу. Я докладно виклав обставини, за яких потрапив до рук гітлерівців.
Вранці прийшов до полковника. Він щиро зрадів мені, знову поздоровив з успішним завершенням операції, сказав, що група представлена командуванням до урядових нагород. І тут я подав йому рапорт. Він читав мовчки. Я бачив, як з кожним рядком кам'яніє обличчя Баті, а на чоло набігають зморшки.
— Так, заварили ми з тобою кашу. Чому не доповів одразу?
— Я думав про операцію, знав, після таких вістей група, у кращому разі, буде відкликана або замінена. Нову групу готувати — місяць. Хіба не так було з нами після історії із «Львовом»? А зміна явок, налагодження зв'язків! Скільки на це треба часу? Хіба я міг піти на таке, коли важив кожний день.
— Ніхто в групі не знав про ваш арешт? — Павлов перейшов на офіційне «Ви».
— Ніхто.
— Навіть заступник?
— І Олексій. Хіба група могла б нормально працювати, не довіряючи командирові?
— Логічно. А може, гріла і така гадка: переможців, мовляв, не судять?
— Чого не було, того не було, товаришу полковник. Хіба козакові до ліжка, коли стелеться доріжка?
— А хто тебе потягнув за язик сьогодні?
— Совість, партійна совість. Я одразу після втечі твердо вирішив: повернемось — про все доповім.
— Будуть перевіряти хлопці зі «смершу», і з орденом попрощайся. Надовго. Може, назавжди.
— Що ж, я до всього готовий. Не за ордени воював — за Батьківщину. Тепер, коли завдання виконане, не боюсь ні перевірок, ні суду. Наш секретар обкому, мій хрещений батько по підпіллю, так говорив: «Для мене спочатку справа і совість комуніста. Потім — я сам». Совість моя перед партією чиста. І за Ольгу теж ручаюсь головою.
Павлов встав:
— Рапорту хід дам. Та що б там не трапилось, знай — я тобі вірю.
Мій рапорт Павлов передав генералу, а на другий день зажадав письмового пояснення, чому саме я не доповів про свій арешт командуванню по рації. Пояснити це на словах, так просто по-людськи, було неважко. А написати — куди складніше. І досі в архіві Генштабу, разом з моїм звітом про діяльність групи «Голос», зберігаються два документи — вищезгаданий рапорт і пояснювальна записка. «Чому не доповів по рації одразу?» Це питання не давало мені спокою протягом багатьох днів, а точніше — до арешту радистки Комар.
Командуванню відомо, що я не мав свого шифру, а користувався шифром радисток Груші й Комара. Зрозуміло, що моє донесення про арешт стало б відомо радистці, а можливо, і всій групі. Я вважав, що таке повідомлення, особливо після провалу Комара, викличе недовір'я командування, а отже, і необхідність заміни групи, що, безумовно, негативно відіб'ється на виконанні бойового завдання.
Після 16 вересня я твердо вирішив доповісти про все по виході з тилу, що і зробив 30 січня 1945 року.
У дні Берлінської операції я був не на головному напрямку, а на Дрезденському. В Дрезден разом зі штабом фронту з усієї групи «Голос» потрапило нас двоє: я і Ольга.