Він був переповнений енергією, мій друг Олег. Щасливий, коли блукав рідними лісами, пив березовий сік, який називав «еліксиром життя». Щасливий, коли любив. Щасливий, коли йшов назустріч небезпеці, тому що це була «його робота». Щасливий, коли почував поруч міцне плече товариша, а ще більше, коли сам підставляв другові своє плече.
Серед багатьох талантів він володів ще й умінням майстерно вирізувати печатки. З успіхом це робив у підпіллі. І в розвідшколі розвідники, збираючись на чергове завдання, домагалися саме Олегової печатки. Вона ніколи не підводила. Допомогла вона й мені на цигарковій фабриці. Я роздобув бланк довідки, Олег за півгодини виготовив печатку. Згідно з довідкою я, Глушков І. І., перебував у госпіталі. Довідка звільняла мене од військової служби «до повного видужання».
З цим «документом» заявився у відділ кадрів фабрики. Начальник відділу — бритоголовий дядько в наглухо застібнутому френчі — довідку прочитав три рази і з словами: «Люди нам ось як потрібні», — прийняв на роботу.
Я став набивати цигарки. Третього дня був уже на «ти» з однією гарною, але надто довірливою дівчиною з фабричної контори. Став заходити до неї після зміни. Під кінець тижня в моїх руках уже були копії накладних. Начебто не хитра штука: куди, в якій кількості відправляють цигарки. Але під час війни дані виявилися цінними.
З фабрики я «пішов на фронт», не викликавши ні в кого підозри. Мені навіть дали «на дорогу» кільканадцять пачок першосортних цигарок.
Розкурюючи з насолодою «трофеї», Василь Степанович похвалив мене за винахідливість, а Олега — за талант…
— Василю Степановичу, як загинув Олег? Після війни я розшукував його. Сказали: не вернувся з завдання.
Василь Степанович зітхнув.
— Який хлопець був! Який розвідник!.. Ні, малодушності він не виявив. Загинув героїчно. Викинули їхню групу в Чехословаччині. І потрапили вони в засідку, їх намагалися захопити живими. Група відстрілювалася до останнього патрона. Всі загинули… Розвіднику, крім усього іншого, потрібне ще й звичайне везіння. Олегові не повезло…
Замовк. Замислився. Чомусь згадав:
— А на сусідній площадці готували Зою. Зою Космодем'янську…
ЗНОВУ НА ЗЕМЛІ ДРУЗІВ
Я давно мріяв про цю поїздку. І ось 1964 рік. Майже всією групою (Єлизавета Вологодська, Олексій Шаповалов і я) вперше після війни побували в Кракові. Нас запросили президія Ради народової міста Кракова і Товариство польсько-радянської дружби.
Надовго запам'яталася ця хвилююча, радісна поїздка. Виступали ми по радіо, по місцевому телебаченню… Президія Ради народової на нашу честь влаштувала прийом. Імена членів групи «Голос» навічно занесли в списки рятівників міста. Рада народова нагородила членів групи «Голос» Золотим знаком міста Кракова. Роком раніше уряд Польської Народної Республіки удостоїв нас високої нагороди — ордена «Віртуті мілітарі».
Були зустрічі й з бойовими друзями. Юзеф Зайонц, Владислав Бохенек, Новаки, Герард Возніца (Гардий), Тадеуш Грегорчик (Тадек) просили нас частіше бувати на польській землі. Мої друзі кілька років підряд запрошували мене з сім'єю «на лято»: «Добре відпочинете». Та й мені самому хотілося, не поспішаючи, поїздити, походити пам'ятними місцями, маршрутами «Голосу».
В липні 1969 року я з дружиною Катериною і 13-річним сином Віктором вирушили в Польщу. На прикордонній станції в польському місті Пшемишль нас зустрів Тадеуш Грегорчик (Тадек).
— Поїдемо до мене в Жарки, — як про давно вирішене, сказав мій друг.
В Жарках — дісталися ми туди пізньої ночі — нас чекав сюрприз: будинок Тадека гув, як вулик. Сюди завчасно прибули колишні партизани, товариші по зброї, багато хто з сім'ями.
Тут моїй Катерині довелося познайомитися з польською «гжечністю» — вродженою ввічливістю, особливим, рицарським тактом. Один за одним підходили до неї гості Тадека, знайомилися з незмінним «цалую рончки» сивоусі й молоді, хлібороби і гурніки. Ледь нахиливши голови, вони виконували весь церемоніал з галантністю королів і принців із добрих казок. І в усьому цьому не було нічого театрального. Ґречність — делікатність, повага до людини, зокрема, до жінки (в цьому ми могли не раз переконатися в музеях і в театральних касах, у магазинах, кав'ярнях і на трамвайних зупинках) — національна чудова риса польського народу.