І ось остання війна… Чорне крило смерті, розрухи знову майнуло над цими двома містами. Бабин Яр і Освєнцім, руїни Хрещатика і заміноване, приречене на загибель місто на Віслі.
Не скорилися. Сиві глави свої не схилили. Вистояли.
Краків і Київ сьогодні — міста-побратими.
Як і в Києві, в Кракові поєдналися риси сучасного соціалістичного міста з нев'янучою красою минулого.
Притихлі, вражені величчю людського духу, який пробивається крізь похмурий фанатизм і аскетизм середньовіччя, стояли ми в Маріацькому костьолі перед вирізьбленим олтарем. Дерево, яке ожило під пальцями великого скульптора Віта Ствоша — польського Мікеланджело, ось уже майже п'ять сторіч глибоко хвилює кожного, хто переступає поріг храму. В центрі олтаря — група апостолів, які підтримують скорботну Діву Марію. Обличчя, фігури святих сповнені сили, динаміки, трагізму. Людське — мудрість, страждання, надії, втрачені ілюзії — проривається крізь католицькі канони. І весь Маріацький костьол з його стрілчастими узорами, двома вежами — класичний зразок пізньої готики. Великий костьол здається легким, стрімко підноситься в захмарні висі, чимось невловимо нагадуючи людину з піднятими руками.
Ми вийшли з костьолу якраз тієї хвилини, коли на Маріацькій вежі з'явилася фігура Сурмача, увінчана шоломом, і над містом полинули чарівні звуки «Хейналу». Протяжний, мелодійний «Хейнал» — древній сигнал Маріацького костьолу, лунаючи на всі чотири сторони, пливе над вулицями, садами Кракова, над його баштами, шпилями, гостроверхими дахами, над чудовою готикою його костьолів.
Виходимо на площу, вливаємося в жваву, жестикулюючу юрбу туристів. Я люблю це шумливе багатомовне місце. Кого тільки не зустрінеш тут. Краків не випадково називають одним з найбільших туристичних центрів Польщі.
А ось і земляки — кияни. Приєднуємося до них. Гід — молодий чоловік в окулярах, у модному світері із значком Ягеллонського університету, чистою російською мовою (її вивчають у всіх школах народної Польщі) переказує нам історію «Хейналу».
Давним-давно висока вежа костьолу служила містові сторожовою вежею. Одного разу вартовий (стражак) помітив клуби пилюки, почув кінський тупіт: до стін Кракова мчала на низькорослих конях тьма-тьмуща татар. Стражак підняв сурму — сигнал тривоги понісся над сплячим містом. Ворожа стріла, протявши серце сміливця, обірвала «Хейнал». З того часу минуло шість століть, але щогодини відчиняються дверці на вежі Маріацького костьолу, виступає Сурмач, і все повторюється спочатку: звучить на всі сторони світу і раптом обривається «Хейнал»: «Жителі мирного Кракова, пам'ятайте!»
— В останню війну подвиг Сурмача повторили радянські розвідники і польські патріоти, — розповідав гід. — Вони своєчасно попередили радянське командування про грізну небезпеку, яка загрожувала Кракову: його фашисти начинили вибухівкою. Розвідники і наші патріоти роздобули гітлерівський план знищення Кракова. Армія маршала Конєва поспішила на допомогу місту, і Краків — польські Афіни, наша гордість, любов наша — був урятований. Владислав усміхнувся:
— Ось так, друже коханий, капітане Михайлов, минуле стає легендою. Краків любить легенди. Недарма кажуть: опівночі, коли з вежі Маріацького костьолу лунає «Хейнал», у підвал «Палацу під Криштафорами» на срібній ниточці спускається з місяця павук — слуга чарівника і мага пана Твардовського. Павук підслуховує останні краківські новини, щоб рознести їх по всьому білому світові.
— Що ж тобі, Владиславе, нашептав павук у цю хвилину?
— Найостанніша краківська новина: пані Зайонцева і товариш Міхал чекають нас з Лукулловим обідом.
Павук на срібній ниточці не обманув: друзі Зайонци чекали нас. Після обіду, гортаючи телефонний довідник Кракова, я натрапив на знайоме прізвище: Скомський. Подзвонив «молодому» Скомському. І відповів молодий Скомський — син Юзефа. Сказав, що батько повинен бути з хвилини на хвилину. Не встиг договорити, як той дійсно з'явився. Я не назвав себе, тільки привітався. Однак у відповідь почув:
— День добрий, капітане Михайлов! Чекаємо тебе. Будеш дорогим гостем.
Колись Юзеф у розмові зі мною не приховував свого побоювання: чи зможе він, син поміщика, вчитися в новій Польщі. Тепер Юзеф Скомський — професор права Ягеллонського університету.
В 1945 році землю Скомських віддали справжнім власникам — селянам. Скомський-старший ще шість років прожив при народній владі. Перед смертю жартував: «Подаруй мені, грішникові, Єзус-Марія, сто років («сто лят»), і пан Скомський, напевне, визріє в комуністи».