Телефонна будка притулилася біля Тріумфальної арки в центрі майдану, за парковими соснами — ідеальний варіант. Шампунь дав Янушеві телефонну картку в обмін на десятиєврову купюру.
— Піду поповнити запаси, — пояснив лисань і попрямував до ще відчиненої арабської крамнички.
Януш замкнувся в будці й набрав номер Ле Ґена. Тільки опинившись в укритті, він збагнув, під яким вітром стояв надворі. Сосни поруч аж стогнали. Шиби в будці деренчали. У шпарини віяло крижаною вологою.
— Алло!
— Данієль Ле Ґен? Це Віктор Януш. Ви пам’ятаєте мене?
— Авжеж. Ми ж зустрілися два дні тому в потязі з Біарріца.
— Я хотів перепросити вас. За мою тодішню поведінку. Я… У мене проблеми з пам’яттю.
— Є речі, про які ліпше забути.
Януш вирішив змінити тон. Уже чого, а співчуття йому не треба було.
— Навпаки, я хочу все згадати. Ми з вами познайомилися в гуртожитку «Еммауса» в Марселі, правда ж?
— У гуртожитку «Червона вершина».
— Коли саме я там з’явився?
— Ти приїхав наприкінці жовтня.
— Я вже знав Марсель?
— Ні. Ти взагалі був якийсь… наче тебе лантухом по голові втелющили.
Януш підвищив голос.
— Звідки я прибув?
— Цього ти не сказав.
— А що ви можете сказати про те, як я поводився?
Тепер йому доводилося перекрикувати ревисько вітру.
— Ти пробув у нас два місяці. Працював на сортуванні речей і в крамниці. Спав у гуртожитку. Справляв враження поважної і небагатослівної людини. Звісно ж, у тебе надто висока кваліфікація для тієї праці, яку тобі пропонували. Спершу ти взагалі нічого не пам’ятав про себе. Та потроху пам’ять до тебе повернулася. Точніше, ти подумки відтворив власну особистість. Згадав своє ім’я. Віктор Януш. Та про своє минуле ти не розповідав. Чому і як прибув до Марселя, теж не пояснював.
— Зі мною були якісь проблеми?
— І були, й не були. У середині грудня ти почав надовго зникати. На цілі дні. А часом і ночувати не приходив.
— Я пиячив?
— Ох, тверезий ти рідко з’являвся.
Януш подумав про вбивство Цевана Сокова. Воно сталося в середині грудня.
— Ви знаєте, де саме я зникав?
— Ні.
— А що я сказав, коли зібрався піти з гуртожитку?
— Нічого. Сталася ця бійка наприкінці грудня. Ми шукали тебе в поліції, у жандармерії. А за два дні ти взагалі як у воду впав.
— Я щось розповідав про ту бійку?
— Ні. Ні поліцаям, ні нам. Німий був, як риба.
Ле Ґен висловився чітко і недвозначно. Янушеві раптом заболіла голова. Спалахнув звичний біль за лівим оком. Вітер надворі скаженів, наче хотів розвалити телефонну халабуду.
— Що я конкретно робив в «Еммаусі»?
— Не пам’ятаю до ладу. Десь наприкінці оформлював нашу вітрину. Працював в ательє з ремонту одягу. Та рішуче відмовився мати справу з книжками і дисками. Ніякого мистецтва, заявив ти.
— Чому?
— Мені здається… По-моєму, в тебе були з цим пов’язані якісь прикрі спогади.
— Прикрі?
— Можливо, перш ніж стати безпритульним бурлакою, ти був художником. Принаймні я так гадаю.
Януш заплющив очі. Кожне почуте слово відгукувалося в голові новим вибухом болю. Він відчував, що майже наблизився до того, ким він був, перш ніж стати Янушем. Та чомусь це наближення завдало йому нестерпного болю.
— Художником… як це? — прошепотів він.
— Ну, писав картини.
— Чому ви так гадаєте?
— Через твою алергію. Ти й дивитися не хотів на картини чи мистецькі альбоми. Та я помітив, що на мистецтві ти знаєшся. Кілька разів ти застосував особливі, фахові вирази, до того ж несамохіть.
Інформація заливала мозок каламутною калюжею. Нічого конкретного, тільки підсвідомий страх, який огортав його і душив у своїх обіймах…
— Якось, — провадив співрозмовник, — один із наших працівників сидів і гортав ілюстрований альбом із мистецтва. Ти побачив його і пополотнів. А потім тицьнув пальцем в одну репродукцію і процідив крізь зуби: «Нізащо більше». Цей випадок я добре запам’ятав.
— А ви не пам’ятаєте, що то була за картина?
— Автопортрет Курбе.
— Якщо я і справді був художником… Ви не пробували з’ясувати, чи існують роботи, підписані прізвищем Януш?
— Ні, не намагався. По-перше, не було коли. По-друге, знав, що ці картини, навіть якщо вони існують, підписані іншим прізвищем.
Будка хилиталася під шаленими поривами вітру. Шибки аж деренчали.
Раптом Януш збагнув: Ле Ґен знає.
— До того, як стати Янушем, — підтвердив той його здогад, — ти був іншою людиною. Точнісінько так само, як, переставши бути Янушем, обернувся Матіасом Фрером.