— Звідки ви знаєте це ім’я?
— Ти назвав його мені в потязі.
— І ви запам’ятали його?
— Еге, його забудеш! Я допіру з Бордо. Там по всіх місцевих каналах удень і вночі передають твою світлину і твоє прізвище.
— Ви… ви збираєтеся мене видати?
— Таж я навіть не знаю, де ти перебуваєш.
— Ви ж знали мене передніше! — застогнав Януш. — Невже ви вірите, що я в чомусь винен? Що я здатен забити людину?
Ле Ґен відповів не відразу. Проти паніки, що охопила Януша, його спокій здавався неймовірним.
— Нічого не можу сказати тобі, Вікторе. Та й кого повинен я підозрювати? Художника, яким ти був до приїзду в Марсель? Мовчазного волоцюгу, з яким я познайомився в «Червоній вершині»? Психіатра, якого я зустрів у потязі? Єдине, що повинен ти вчинити, це піти до поліції. Тобі потрібно лікуватися. Лікарі допоможуть тобі розібратися з усіма твоїми численними личинами. Повернутися до себе достеменного. Тільки це важливо. А для цього тобі потрібна допомога.
Януша охопив гнів. Ле Ґен казав правду. Та не потрібна була йому та правда! Він уже роззявив було рота, щоб відчикрижити щось у відповідь, аж стіна халабуди задвигтіла від удару. До скла притулилося Шампуневе обличчя.
— Хутчій! Містраль повіяв. Як не знайдемо, де сховатися, то заклякнемо!
— Це майор Мартено. Можете розмовляти?
— Без проблем. Я прямую до Марселя.
Анаїс сиділа за кермом «гольфа», притискаючи до вуха слухавку мобільного телефона. Була восьма вечора. Вона мчала автострадою в напрямку Тулузи. На швидкості 220 кілометрів на годину. Начхавши на радари. Начхавши на жандармів. Начхавши на Ле Ґаля, Деверса і всю їхню кляту ватагу.
— Я нарешті отримав результати розтину.
Патріка Бонфіса і Сільвію Робен забили 16 лютого, о 10-й ранку. Сьогодні вже 18 лютого. Восьма вечора.
— Швидко ж ви працюєте, — буркнула вона.
— Є певні труднощі.
— Та невже?
Мартено мовчав. Анаїс збагнула, що годі глузувати. Офіцер узагалі не повинен був їй телефонувати. Надто ж тепер, коли орудувати розслідуванням офіційно призначили Морісе.
— То що ж з’ясувалося? — вже спокійніше спитала вона.
— Патологоанатом підтвердив усе те, про що ми й так здогадувалися. Патрік Бонфіс і Сільвія Робен убиті кулями калібру 12,7. Стріляли з гвинтівки «Геката-2».
— Ми можемо ідентифікувати зброю?
Знову мовчання. Тепер майор ретельно добирав кожне слово.
— Ні. Як вважають експерти, єдиний висновок полягає в тому, що володіння цією зброєю передбачає певні навички. Гвинтівки «Геката» зареєстровані у Франції. Та в нашому конкретному випадку може йтися про зброю будь-якого походження.
— А що ви скажете про рани?
— Фаховий почерк. І Патрік Бонфіс, і Сільвія Робен отримали кожне по три кулі. Одну в голову, дві в серце або в ділянку грудної клітини. Я наводив довідки. Навіть у війську знайдеться небагато снайперів, здатних поціляти з такої відстані.
— Це суттєво обмежує коло підозрюваних, правда ж?
Мартено знову завагався. Військові не люблять виносити сміття з хати. Саме через це звіт про розтин так довго з’являвся на світ Божий. Неважко припустити, що спершу його з лупою в руках вивчав цілий батальйон офіцерів, експертів і високих чинів. Потім, звісно ж, призначили спеціальну комісію, доручивши їй провести повторний розтин і звернути увагу на кут стрілянини і детальний аналіз гільз…
Анаїс не відривала очей від автостради. Пітьму перед нею роздирали чотири снопи світла, що ллялися із фар її авта. Тремтливі білі пасмуги, що наче допомагали їй красти шлях у ночі.
— Які додаткові висновки дозволяє зробити звіт про розтин жертв?
— Деякі дозволяє.
Вона поставила це запитання задля годиться, не розраховуючи на змістовну відповідь. Але тепер чекала її, проте Мартено мовчав.
— То що там такого?
— На тілі Патріка Бонфіса виявилася дивна рана. Убивця або убивці покалічили обличчя небіжчика.
Анаїс спробувала подумки відтворити послідовність подій. Снайпер поклав на місці Патріка Бонфіса і його подругу, та змилив, стріляючи в Матіаса Фрера, і разом зі спільником кинувся його переслідувати. У цей час на пляжі з’явилися рибалки, що виявили тіла загиблих. Із цього випливає, що в убивць просто не було змоги повернутися до тіла Бонфіса і понівечити йому обличчя.
Вона трохи змінила тактику.
— Коли ми бачилися в Ґетарі, ви мені про це нічого не казали.
— Тоді я й сам цього не знав.
— Хіба ви не бачили тіл у морзі?
— Бачив, звісно.