— І не помітили, що в нього понівечене обличчя?
— Не помітив. З тієї причини, що з обличчям усе було як слід. Тієї рани ще не було.
— Я вас не розумію.
— Рану завдали після надходження тіла до моргу. Увечері 16 лютого. Коли ми з вами розмовляли, я про це ще не знав.
Анаїс зосередилася на шляху. Якщо її здогади правильні, то це… Це чистісіньке навіженство.
— Ви хочете сказати, що ввечері хтось промикнувся до Інституту судової медицини і спотворив обличчя небіжчика?
— Саме це я і сказав.
— Де розташовано інститут?
— У Ранґеї, коло Тулузи.
— Який характер рани?
— Убивця розітнув ніс Бонфіса уздовж і вилучив носову кістку, а також чотирикутний хрящ носової перегородки й хрящ носового крила. Тобто ті тверді тканини, що утворюють форму носа.
Анаїс не відривала ноги від педалі газу. Швидкість допомагала їй залишатися максимально зосередженою. У горлянці пересохло. Очі пекло. Та мозок діяв справно. Зволікання зі складанням звіту про розтин не мало нічого спільного з проведенням повторної експертизи військових.
— Чому ви гадаєте, що це вчинив той самий убивця?
— А хто ж іще?
— Навіщо ж вони пішли на такий ризик? Нащо їм ті кістки?
— Хтозна. Як на мене, це мисливці. Вони повернулися по трофеї.
— По трофеї?
— Під час Другої світової війни американські вояки відрізували у вбитих японців вуха і виривали зуби. А зі стегнових і гомілкових кісток робили ножики для розрізування паперу.
Майор усе те промовив хутко. Складалося враження, ніби він і наляканий, і заразом захоплений зухвалістю злочинців.
— О котрій годині сталося це… е-е… втручання?
— Десь о восьмій вечора. Тіла забрали з клініки Байонни о п’ятій. Тож їх допіру доправили в Ранґей. Певне, морг у них геть зовсім не охороняється.
Анаїс намагалася, та ніяк не могла повірити, що люди, які могли поцілити в мішень з відстані півкілометра і навіть далі, тобто справжні фахівці, пішли б на такий ризик задля кількох костомах. Трофеї? Де ж пак!
— Кому було відомо, що тіла переправили до моргу в Ранґеї?
— Та всім. Там розташовано єдиний у цім краю Інститут судової медицини.
— О котрій годині планували розпочати розтин?
— Відразу по тому, як доправили тіла. Не уявляю, як це зловмисники зуміли проникнути туди непомічено.
— Яке знаряддя вони застосували?
— Патологоанатом вважає, що то був мисливський ніж. Із визубленим сталевим клинком.
— Ви допитали персонал?
Мартено розлютився.
— Як ви собі гадаєте, що ми робимо останні три дні? Ми весь морг догори коренем перевернули. Виявили силу-силенну органічних мікрочастинок, та для такого це й не дивно. Ми поробили всі аналізи, ретельно вивчивши кожен зразок. Жодного стороннього відбитка. Жодної волосини, що не належала б трупові чи комусь зі працівників. Не люди, а примари.
— А чому ви зателефонували мені?
— Бо я вам довіряю.
— А ваше начальство знає, що ви мені телефонуєте?
— Ні. Ні моє безпосереднє начальство, ні суддя з Байонни. Про це не знає навіть слідчий суддя, якого призначили у справі про вбивство Філіппа Дюрюї.
— Ле Ґаль? Він озивався до вас?
— Сьогодні вдень. Та Морісе я поки що не телефонував.
Анаїс усміхнулася. У неї з’явився союзник.
— Дякую.
— Нема за що. То домовимося: той, хто дізнається щось нове, телефонує іншому. І навпаки.
— Гаразд.
Вона припинила розмову. Увіччю так само бігли світляні смуги. Уривчасті, тремтливі, гіпнотичні. Наче їй показували стереоскопічний фільм із безладних, випадково змонтованих кадрів. Та в тій веремії кадрів весь час прослизало те саме видиво. Та сама декорація. Бійня. Пошматовані тіла і криваві калюжі на білій кахляній долівці.
На тій бійні вбивали людей.
Януш із Шампунем прямували на південний захід, обличчям до вітру. Шампунь сказав, що знає за доками, поміж собором Мажор і кварталом Паньє, одну будову, де вони зможуть заночувати. Та спершу він хотів позабирати свої торби, заховані в садовому контейнері неподалік від притулку для старих «В’єй Шаріте».
— Таке лігво влаштуємо, ось побачиш!
Януш насилу плентався за ним. Розмова з Ле Ґеном стала для нього останньою краплею. Отож, до того як стати психіатром і жебраком, він був художником, принаймні якимось боком був причетний до мистецтва. Нова інформація не лише нічого не дала йому для просування вперед, а й утворила в його голові справжнісіньке сум’яття, з якого він ніяк не міг виринути.
— Ще далеко?
— Майже прийшли.