Урешті вони знайшли, де примоститися. Шампунь запхнув туди свої смердючі торби. Януш розгорнув картонні коробки. Цікаво, подумалося йому, коли ж саме його лисий друг спробує закатрупити його? Укрився картоном, намагаючись запевнити себе, наче лежить на простирадлах і під ковдрою. За звичкою взяв ножа і, не випускаючи його з рук, застромив під картон, що був йому за подушку.
Як і напередодні, пообіцяв собі, що насилу дріматиме. І, як напередодні, відчув, що сон бере його, і як вода. Він спробував опиратися. Почав думати про розслідування, що оце провадив… Бляшаний… Цей слід вів у глухий кут. Що ще можна зробити?
Марсельська поліція теж провадить слідство. Проти колег з Бордо у них більше матеріалу. Каркас дельтаплана. Віск. Пір’я. Вбивця мав усе це десь роздобути. До крамниці по такі речі не підеш. Кроньє, чи як його там, і його група напевне ж вивчили походження кожного предмета. Чи пощастило їм намацати щось конкретне?
У нього з’явився новий самогубчий план. Треба роздобути теку зі справою. Терміново, завтра вранці. Він спробував розробити план дій, та небуття накотило на нього, відімкнувши свідомість. Коли він знову розплющив очі, то виявилося, що він тицяє ножем у пітьму.
— Ох, ти чого це?
Над ним нахилився Шампунь. Значить, він крізь сон відчув, що той наблизився до нього. Далі озвався рефлекс.
— Ти з глузду з’їхав, еге? — заволав приятель. — У нас повінь!
Януш звівся на лікоть. Він уже був мокрий до половини. Поруч у калюжі плавав його картон. Згори лляло як із відра. Під ногами чвакало. Бурлаки хутко збирали свої лахи.
— Ворушися! — звелів лисань, дістаючи торби. — Якщо залишимося тут, то справді ґиґнемо!
Вода знай прибувала. Китайськими тінями пропливали постаті волоцюг, які поспішали до виходу. Декотрі були такі п’яні, що й далі лишилися лежати у воді. На них ніхто не звертав уваги. Усі товпилися, поспішаючи вилізти надвір. Люди були налякані, та навіть паніка виявлялась у них мляво, наче її загальмував алкоголь.
Януш помітив двох чоловіків, що непорушно лежали обличчям у багні. Схопивши першого за комір, він звів його на ноги і притулив до похилої стіни. Нахилився, щоб учинити те саме з другим, аж у плече йому вчепився Шампунь.
— Здурів, еге?
— Не кидати ж їх тут!
— А нехай тобі! Тікати треба звідсіля!
Труба спорожніла. На воді плавали пакети й торби. Кораблетроща, подумав собі Януш. Помацав пульс у волоцюг. Сонна артерія пульсувала, але мляво. Тоді він щосили дав ляпаса спершу одному, потім другому. Марно.
Він повторив те.
Аж обидва живі мерці прийшли до тями.
— Швидше, дідько б тебе вхопив, швидше! Я не хочу тут здохнути! — волав Шампунь.
Януш повагався ще хвилю і побіг за приятелем. До виходу з труби вони брели в рідиві, що сягало вже до середини стегон. Януш спіткнувся, упав, але зумів підвестися. Їм треба було подолати ще декілька кроків. Він обернувся і побачив, як обидва бурлаки рачкують за ними, й очі їхні безтямні, мов у худоби.
Та ось і чисте повітря. Вони випросталися. Злива лляла мов із відра. То був потоп. Потоки води стіною падали з неба, наче десь у тропіках, тільки вода була крижана. Януш утямив, що на них чекає нове випробовування. Доведеться дряпатися десятиметровим схилом без жодної опори.
Вони плазували, впиваючись пальцями в липку густу грязюку і долаючи опір вітру. По плечах били цівки дощу. Якщо один падав, другий простягав йому руку, і навпаки. Вони долали крок за кроком. Аж Янушеві пощастило вчепитися за якусь залізяку і вилізти з ями. Він відразу ж витягнув Шампуня, що дриґав ногами в порожнечі.
Коли вони вилізли з рову, то скидалися на два кім’яхи грязюки, що виплюнула із себе земля. Та лисань не покинув ні своїх торб, ні спального мішка. Януш уже хотів був привітати його, коли ж це побачив на його лиці жах і обернувся.
Їх чекав гурт молодиків, які нітрохи не схожі були на жебраків, що ночували у трубі. Гребені, дреди, пірсинг, татуювання… Лискучі куртки або військові бушлати… Декотрі тримали на шворках псів, готових кинутися на клошарів. Та головне, всі були озброєні. Зброя була різна, кийки і ножі, та Януш знав, що несе вона смерть.
І не здивувався, коли Шампунь прошепотів:
— Гаплик! Це хлопці з Бугенвілю.
Вони чимдуж тікали, хоча у просякнутому багном одязі бігти було нелегко. Ноги їхні лунко тупотіли по бруківці. Звернувши праворуч, вони потрапили на прямісіньку вулицю, яка о цій порі була геть безлюдна. Крізь дощову завісу перед очима Януша танцювали ліхтарі, фасади, хідники і клапті темного неба. Він мимохідь зиркнув через плече. Зарізяки наздоганяли їх. Попереду гнали пси. На цій вулиці їм не було де заховатися.