Але потроху, завдяки антидепресивним препаратам, вона видряпалася з тієї халепи й наступні два роки металася від криги до полум’я, у стані постійної невизначеності й постійно остерігаючись повторення недуги. І відтоді та тривога ніколи не покидала її повністю.
Ось і знову… Від самісінького початку розслідування, попри застуду, неймовірну напругу і збудження від знайомства з Фрером, вона передчувала, що знову дійшла до краю. Покалічені руки були тільки провісником ще гіршого страху. Вона боялася, що її життя знову стане російською рулеткою, коли однієї необережної думки виявиться досить, щоб сталося найгірше. Страх самогубства або чуйна…
Вона спустилася до рецепції і знайшла там автомат із кавою. Націдила чашку еспресо, намагаючись не звертати уваги на порожнечу в холі. Жодного яскравого предмета, жодної оригінальної дрібнички, що здатна зачепитися в пам’яті. Либонь, вона таки добряче вписується в цей інтер’єр. Така сама примара, як і все, що її оточує.
Повернувшись до своєї кімнати, вона перевірила повідомлення на мобільнику. П’ять нових сповіщень. Від Кроньє, марсельського поліцая. Від Ле Коза. Від Деверса, що вночі тричі намагався додзвонитися до неї. Першим вона прочитала повідомлення від майора з Марселя, з тривогою сподіваючись новин про Януша. Новин не було. О десятій вечора Кроньє цікавився, коли вона завтра приїде до Марселя.
Ле Коз телефонував їй о пів на дванадцяту. Залишив лаконічне повідомлення: «Подзвони». Того самого хотів і Деверса, та його заклики з кожною наступною годиною міняли тональність — від поради до наказу і врешті до начальницького гарчання.
Вона набрала номер Ле Коза, і той відгукнувся заспаним голосом.
— Чого ти дзвонив?
— З приводу «Метиса», — відказав він. — Справа ця що далі, то темніша…
— Ти щось дізнався?
— Я розмовляв із пресою. З фахівцями із журналістських розслідувань. З місцевого відділу «Сюд-Весту» й «Ля Репюблік де Пірене», тут, у Бордо. Це знавці. Знають усе, що відбувається в нашім краю.
— То й що?
— Здається, там нечисто. Принаймні телефоном ніхто нічого не захотів розповідати. Мовляв, зустріньмося, тільки увечері, щоб ніхто не бачив…
— І чого це така секретність?
— Нелегко сказати. «Метис» називає себе хіміко-фармацевтичним концерном, та за його створенням стоять військові.
— Як це?
— Колишні найманці заснували його в 60-х роках в Африці. Спершу переймалися сільським господарством, потім перейшли до хімічного виробництва, а далі й до випуску медикаментів.
— Якого типу?
— Переважно психотропних засобів. Різні заспокійливі препарати. Антидепресанти. Я на них не знаюся, але видно, що їхня продукція користується високим попитом на ринку.
Ось вона, іронія долі! Напевне ж Анаїс вживала препарати цієї компанії.
— І що тут нечистого?
— Та як завжди. Ходять чутки про експерименти з людьми, про заборонені досліди. Гадаю, все це брехня…
— Про зв’язок поміж концерном і охоронною компанією?
— Який дідько! Група «Метис» — це ціла купа підприємств. А поміж ними й ця компанія.
Анаїс подумала про авто моделі Q7. На відміну від Ле Коза, вона не сумнівалася, що поміж фармацевтичним концерном і замахом є прямий зв’язок. Хоч якщо не враховувати факту участі військових у заснуванні компанії, в її профілі не видно було нічого спільного зі снайперами, що віртуозно володіють мистецтвом стрілянини з «Гекати». І вже тим паче з мирним рибалкою з Країни Басків, Патріком Бонфісом.
— Той хлопець, який найглибше порпався у справах «Метиса», тепер у відрядженні. Повернеться завтра. Дати його телефон?
— Спершу сам попитай його. Я ще не знаю, коли повернуся. — Анаїс перейшла в наступ. — А що з нашим розслідуванням?
— Яким розслідуванням?
— Дюрюї. Мінотавр. Вокзал Сен-Жан.
— Ти, либонь, не знаєш. Морісе прислав своїх хлопців, і вони забрали всі протоколи. Не забули навіть вилучити з компа жорсткого диска з усіма матеріалами у справі. Тож для нас «Мінотавр» — учорашній день.
Анаїс глянула на ліжко, де поклала теку з документами, що зібрала під час розслідування. Останній примірник справи, над якою працювала група капітана Шатле. Колекційна річ.