Перед ним відчинилися хромовані двері. З ліфта вийшов чоловік у синій сорочці з кобурою на поясі. Охоронець.
— Перепрошую, — звернувся до нього Януш, — на якому поверсі кабінети слідчих суддів?
— На четвертому.
Він пірнув у кабіну. Двері зачинилися. Він натиснув на кнопку. Мокра від поту рука тремтіла, як і раніше. Він витер пальці об поли плаща і пригладив перед люстром чуба, майже здивувавшись, що має цілком нормальний вигляд. Принаймні слідів страху, що опанував його, на обличчі не видно було.
Стулки ліфта розсунулися. Януш вийшов в оббитий фанерними панелями коридор, по-старомодному освітлений низькими лампами. Від того складалося чудернацьке враження, наче вкрита лінолеумом підлога світліша, ніж стеля. Буцім тутешні відвідувачі, звинувачені чи свідки, виходячи з кабінетів, дивилися лише собі під ноги, не зважуючись звести очі й поглянути вгору. Праворуч були двері без клямки з табличкою «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Ліворуч коридор тягнувся на декілька метрів, потім завертав. Януш подався туди.
Тут була приймальня — засклена зала, де сиділо декілька осіб з оповістками в руках. Щоб потрапити туди, треба було пройти КПП секретарки та показати їй перепустку.
Та зараз там нікого не було. Януш посмикав засклені двері. Замкнено. Люди в приймальні знаками показали йому, що біля клямки був дзвоник. Досить було подзвонити, щоб викликати чергову секретарку.
Януш подякував їм і пішов назад. Він знову прямував до ліфтів, проклинаючи себе за наївність і некмітливість. Уже торкнувшись кнопки, він раптом помітив, що двері запасного виходу прохилені. Спершу він навіть очам своїм не повірив. Оце поталанило! Він підійшов до дверей. Язичок замка висунули, щоб двері не зачинялися. Відкинувши вагання, він ковзнув за двері, здогадавшись, що їх лишили відчиненими навмисне: певне, працівники суду воліли ходити до ліфтів не через коридор, а цим коротшим шляхом.
Тут був такий самий коридор, обшитий фанерними панелями й осяяний низькими лампами. Та вздовж коридора тягнувся ряд дверей. Януш попрямував повз них, читаючи таблички, наче тасував колоду карт. На шостих дверях він побачив напис: «ПАСКАЛЬ АНДРЕ».
Він хутко глянув праворуч, потім ліворуч. Нікого. Постукав у двері. Тихо. Потилиця його пашіла, по спині цебенів піт. Він постукав ще раз, тепер дужче. Ніякої відповіді. Він надів рукавички, заплющив очі й обернув клямку. Хоч як це дивно, кабінет був не замкнений.
Наступної миті він уже був у кімнаті. Безгучно причинив за собою двері. Затамував подих і роззирнувся довкруги. Усередині кабінет Паскалі Андре скидався на будівельний вагончик. Оббиті пластиком стіни. Дешеве покриття підлоги. Залізні шафи. У глибині вікно. Ліворуч іще одні двері, певне, до кімнати секретаря.
Януш підійшов до столу, захаращеного стосами паперів. І замислився. Може, суддя вже отримала сигнал із поліції Бордо. І дістала з архіву справу Цевана Сокова. Тоді вона мусить бути десь нагорі…
Поставивши портфеля долі, він дістав записника, де занотував номер справи — СОКОВ: К095443226. Запам’ятав останні числа — перші були однакові для всіх справ — і почав проглядати грубі теки, що лежали на столі. Та потрібного номера там не було.
Він вирішив про всяк випадок обшукати кабінет. Теки, теки… «ПОТОЧНІ СПРАВИ»… «ПОСТАНОВИ ПРО СТЯГНЕННЯ СУДОВИХ ВИТРАТ»… «ЗАПИТИ НА КОПІЇ»… Конверти з листами від в’язнів… Послання, адресовані експертам і поліцаям… Усе те не потрібне було йому.
Він відчинив шафу, що стояла по праву руч. Справи за номером 095443226 там не було. Так, убили Сокова у грудні… Надто вже свіжа справа, щоб відправляти до архіву. Та не досить свіжа, щоб потрапити до теки «Поточні справи». Може, вона в секретаря?
Він увійшов до другої кімнати. Таке саме приміщення, тільки заставлене шафами з розсувними дверцятами. Полиці аж угиналися від тек. Януш заходився переглядати теки в першім ряду, ліворуч, розпочавши з горішньої полиці.
Він дістався до третьої, аж у двері постукали. Він закляк на місці, навіть дихати перестав. Знову постукали, глухо. Януш і не поворухнувся. Ноги наче прилипли до підлоги. Йому здавалося, наче весь він розплився калюжею страху. Обернув голову до дверей. Хтось сіпав клямку з того боку.
Секретар, на відміну від судді, замкнув свого кабінета. Ще одне диво. Януш із полегшенням зітхнув, та відразу ж уторопав, що відвідувач може те саме зробити із сусідніми дверми. І тоді йому гаплик. Він навіть не встиг додумати те до краю, аж знову почув, як постукали у двері. Цього разу тихіше.