— Пані суддя?
Клямка обернулася. Кроки. У кабінеті. Януш стояв непорушно. Він уже не був калюжею. Він закам’янів. Минуло кілька нескінченних секунд. Він чув, як у кабінеті хтось ходить. Йому здалося, що стіна не грубша від аркуша рисового паперу. Навіть серце перестало калатати у грудях.
І тоді він почув — чи, може, воно видалося йому? — як щось гупнуло. На стіл судді кинули нову теку чи пакет. Знову кроки. Грюкнуло — то зачинилися двері. Відвідувач пішов.
Януш намацав стільця і знесилено опустився на нього. Зачепив якусь полицю, і відтіля зі страшенним, як йому здалося, гуркотом посипалися теки.
Він заходився збирати їх. І раптом його погляд упав на номер: «К095443226. КРИМІНАЛЬНА СПРАВА. ВБИВСТВО ЦЕВАНА СОКОВА». На палітурці стояв скісний штамп: «Копія».
Він зняв гумки з теки і відкрив її. Там лежали папери у прозорих файлах. Він не став їх переглядати, а хутко подався до першої кімнати і поклав теку до портфеля. Руки тремтіли. Серце гамселило мов навіжене. Та водночас він почувався непереможним. Він знову домігся свого. Як і тоді, в кабінеті Анаїс Шатле. Тепер лишалося тільки одне — вибратися з цього пластикового склепу.
Той самий шлях, тільки у зворотному напрямку. Він викликав ліфта, лишивши на металевій кнопці вогку пляму. Секунда. Дві. Три. Кожен шерех аж дудонів у його вухах: кашель відвідувачів, які сиділи у приймальні, рипіння ліфта, грюкання засклених дверей. Та той гуркіт сприймався ним на тлі якогось невиразного дзижчання, наче долинав крізь товщу води.
А ліфта не було й не було. Янушеві кортіло вийти звідси, спуститися східцями, та він не знав, де вони. Аж стулки кабіни розсунулися, і з неї вийшли троє чоловіків. Януш відступив убік, несамохіть притуляючи до себе портфеля. Ті навіть не глянули на нього. Януш ввійшов до ліфта і полегшено зітхнув. Він горів наче в лихоманці. Скинув плаща і перекинув через руку.
Перший поверх. Червоні трубки під стелею неначе аж униз опустилися, загрожуючи йому. Чиновники, судді, адвокати поверталися з обідньої перерви. У холі стало людно. Тільки тепер Януш згадав, що під’їзд із вулиці Гріньяна відчинений лише для входу. Щоб вийти звідси, всі користувалися дверми, що провадили на вулицю Жозефа Отрана.
Він обернувся і мало не налетів на гурт поліцаїв. Змусив себе пробелькотіти вибачення. На нього ніхто й уваги не звернув. Йому лишилося подолати з півсотні метрів. Небезпека була скрізь, навіть під ногами. Він наче мінним полем ішов, щосекунди очікуючи вибуху. Його зафіксували спостережні камери. Будинок суду замкнули. Поліцаї оточили все навколо нього.
Він нагнав ті думки і змусив себе взяти портфеля в руку, як усі інші. Ще двадцять метрів. У вухах знай дудоніло. Десять метрів. Таки він вийде звідси. Зі справою про вбивство Ікара в портфелі. І знову візьме гору над усіма. Знову…
Він ледь встиг звернути ліворуч. Крізь скляну стіну він побачив, як до суду заходить Анаїс Шатле, балакаючи з чорнявою жінкою в діловому костюмі — певне, суддею Паскалею Андре. Він пішов назад. І майже сягнув середини холу, аж почув, як позаду гукнули:
— МАТІАСЕ!
Він не втерпів і озирнувся. Анаїс перестрибнула рамку металодетектора, увімкнувши сигнал тривоги, і бігла до нього, показуючи на ходу своє посвідчення.
Януш крутнувся на місці й погамував у собі бажання тікати. Темний костюм, плащ, портфель… Він просто зникне в натовпі. Вони не зловлять його. Він спробує знайти інший вихід із будинку…
Голос Анаїс задзвенів, аж трубки під стелею задеренчали.
— Затримайте його! Чоловіка в темному костюмі! Затримайте його!
Він і не сіпнувся. Всі чоловіки в холі були в темних костюмах. І всі зараз дивилися один на одного, намагаючись прочитати паніку в чужих очах. Януш заходився так само озиратися, щоб поводитися точнісінько, як вони. Удалині він бічним зором помітив постать чоловіка в однострої, що діставав зброю.
Анаїс волала мов навіжена:
— ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ КОСТЮМІ! ІЗ ПЛАЩЕМ НА РУЦІ!
Януш несамохіть зібгав плаща і взяв його під пахву. Довкола знялася веремія. Всі юрмилися, пхали одне одного, гасали туди-сюди. Червоні трубки й геть опустилися. Долівка попливла вбік. У вухах аж ревло.
— ЗАТРИМАЙТЕ ЙОГО!
Поліцаї повихоплювали пістолети і водили цівками, самі не тямлячи, в кого стріляти. Угледівши зброю, відвідувачі від жаху падали додолу. Вони так верещали, що голос Анаїс і не чути було. Януш ішов од виходу, так само, як і всі, перелякано роззираючись навсібіч. Вихід! Він мусить знайти інший вихід!
Знову не стримавшись, він озирнувся назад. Анаїс бігла до нього, обіруч тримаючи пістолета. Його обпалила дика, безглузда думка. Ніколи ще не бачив він, щоб жінка мала такий сексуальний вигляд…