— Ви… ви хочете мене застрелити? — за кілька секунд запитав він.
— Ні, якщо ти зробиш те, що скажу. Звідси є вихід?
— Навіть кілька. Кожна галерея має декілька виходів. Найближчий звідси…
— А найдальший? За межами Марселя?
— У головному колекторі. Це в каланці Кортью.
— Гайда.
— Та це ж за шість кілометрів!
— То не будемо гаяти часу.
Хлопець помалу опустив руки і попрямував до залізної шафи.
— Ти куди це? — гукнув Януш, піднімаючи пістолета.
— Спорядження взяти. Туди без спецкостюма не можна.
Він відчинив металеві дверцята. Януш ухопив його за плече і відіпхнув од шафи. Сам узяв шолома й одною рукою нап’яв собі на голову.
— Ще респіратори візьміть, — спокійно підказав хлопець. — Ми йтимемо через кислотні відсіки.
Януш трохи розгубився. У шафі були чоботи, комбінезони, респіратори, якісь залізні баклаги… Хлопець підійшов ближче.
— Я візьму.
Він дістав два респіратори, що скидалися на протигази часів війни 1914 року, тільки в дизайнерському виконанні. Потім узяв пару чобіт.
— У цьому вам буде безпечніше.
Він здавався неймовірно незворушним і певним себе. Януша аж циганський піт пройняв. Чому він так поводиться? Може, це пастка? Може, встиг увімкнути сигнал тривоги? Та він не став сушити собі мізки над цим питанням. Доводилося довірятися своєму проводиреві.
Поки він убирався, хлопець запитав:
— А що ви там накоїли?
— Тобі треба знати одне: мені втрачати нічого. Рація є?
— Ні. Тут є вузол зв’язку, з якого можна телефонувати іншим бригадам. І ще можна відправити повідомлення з цього терміналу.
— Покинеш його тут. Швидко побачать, що тебе нема?
— Та якби ж то… У цих галереях я, як щур, яких тут багацько. Перевіряю прилади, а як треба, то лагоджу. Всім на мене начхати.
Правду каже він чи бреше? Дізнатися неможливо. Януш махнув пістолетом.
— Ходімо.
Вони рушили вглиб тунелю. Кожна наступна галерея була копією попередньої. Януш спливав потом. У цих катакомбах панувала солодкувата, смердюча, відразлива спека.
Незабаром він утямив, чому так дивно поводиться цей хлопчина. Той був типовий приклад мономана. Праця — то було для нього все. Він був єдине ціле з лабіринтами, якими вони йшли. За якусь хвилю хлопець заговорив. І балакав, не стуляючи рота. Розповідав про підземну систему каналізації. Про історію Марселя. Про чуму. Про холеру…
Януш не слухав його. По трубах, що йшли на рівні їхніх голів, гасали щури. Пропливали таблички з назвами вулиць. Та він не дуже добре знав Марсель, щоб визначити, де вони перебувають. І мусив наосліп іти за чоловіком-щуром, який човгав чобітьми по мокрій землі.
Януш геть уже згубив уявлення про час і простір. Вряди-годи тільки запитував:
— Далеко ще?
Хлопець відповідав якось конфузливо й далі провадив свою лекцію з історії. Таки схибнутий він. Тільки одного разу Януш помітив, що обстановка змінилася. Зненацька стало більше пацюків: вони гасали в них під ногами, залазили один на одного і бігали по стінах. Їхнє пищання відлунювало багатократними відголосами.
— Ле-Бомет, — прокоментував хлопець. — В’язниця. Чудове джерело їжі, покидьків і тепла…
Януш ішов, високо підіймаючи ноги і ступаючи навшпиньки. Далі тунель поширшав і став темним каналом, наповненим в’язкою рідотою. Тепер вони ішли по коліно в багнюці.
— Це очисний резервуар, де збираються тверді фракції. Надіньте респіратора. Тут уже будуть шкідливі випари. Вони без запаху, то ми їх не відчуваємо, але вони смертельно небезпечні.
Вони помалу йшли вперед. Януш чув тільки свій подих, посилений респіратором. У роті стояв присмак заліза і гуми. У світлі неонових ламп на вогких стінах танцювали їхні потворні тіні. Десь за кілометр декорації знову змінилися. Підземна водойма стала ширшою, і тепер вони прямували вузькою крайкою понад нею.
Аж Янушів проводир скинув респіратора.
— Усе, тут уже можна дихати.
Януш ухопив ковток свіжого повітря, наче потопальник, який виліз на берег. Глибоко вдихнув повітря і знову запитав:
— Ще далеко?
Хлопець мовчки тицьнув указівним пальцем уперед. Наприкінці тунелю цідилося світло — не пряме, а відбите від чорної гладіні води. Дрібні блищики сяяли, наче окрушини слюди.
— Що там?
Хлопець дістав ключі.
— Сонце.