Вони звернули до напівтемного коридора, куди світло промикалося тільки крізь вузьке віконце під стелею. Сіра лінолеумна підлога в них під ногами лисніла, наче річка. У будинку стояла гнітюча тиша. На голих стінах не висіло ні плакатів, ні табличок. Нічим не пахло. Ніщо не вказувало на призначення цих приміщень. Якби сюди забрів випадковий чоловік, то подумав би, що потрапив до відділу соціального забезпечення чи до податкової інспекції.
Жан Мішель зупинився біля одних дверей і обернувся до відвідувача. Він стояв на світлі, взявшись у боки, і в його позі було щось владне. Наче для Януша настав день Страшного суду.
— З огляду на його стан, я даю вам десять хвилин.
Януш мовчки вклонився. Мимоволі він пройнявся якоюсь побожністю. Жан Мішель постукав у двері. Ніхто не відгукнувся. Тоді він дістав в’язку ключів.
— Певне, він на балконі, — сказав він, одмикаючи двері. — Він полюбляє там сидіти.
Вони увійшли до приміщення — типового помешкання-студії, осяяного вранішнім сонцем. Рипів під ногами розсохлий паркет. На обклеєних світлими шпалерами стінах не було ні картин, ні фотографій. Ліворуч був куточок, де видніла стерильно чиста кухня.
Чистота була суцільна.
Все блищало.
Віддавало холодом, як у лабораторії.
Жан Мішель тицьнув пальцем на прохилені балконні двері. За ними спиною до них сидів у шезлонзі чоловік. «Розкаяний грішник» промовистим жестом розвів руки: не більш як десять хвилин. І відступив навшпиньки, лишивши Януша за кілька метрів од чоловіка, якого він марно шукав упродовж останніх двох діб.
Не випускаючи з рук портфеля, Януш пройшов уперед. Укритий до підборіддя пледом, Крістіан Бюїсон сидів, підставивши лице сонцю. Балкон виходив на вулицю. Широкого овиду звідсіля не відкривалося — заважав будинок, що стояв напроти. Звукове тло забезпечували авта, що проїздили повз дім, і деренчливі трамваї.
— Привіт, Бляшаний.
Старий і не поворухнувся. Януш ступнув через поріг і став напроти нього, спершись на перила. Бюїсон звів очі, в яких не було й тіні подиву. Вигляд був у нього жахливий — не людина, а жива мумія.
— Ти прийшов мене забити? — нарешті прохрипів він.
Януш узяв складаного стільця, що стояв поруч, обернув його і сів коло Бляшаного, спиною до вулиці.
— Нащо мені тебе вбивати?
Обличчя дідугана оживилося чи то гримасою, чи то посмішкою, розпізнати було неможливо… Крізь шкіру просвічували хлялі м’язи і мертві сухожилля. Тьмяний погляд згаслих очей насилу просягав із глибини очниць. Щоки, порослі сивою щетиною, робили його схожим на дикобраза, що викупався у живому сріблі.
— Я хочу побалакати про те, що сталося в каланці Сорм’ю.
— Авжеж.
Він виголосив те слово змовницьким тоном. Майже змовницьким. Тієї миті Януш збагнув, що нічого не витягне з цього тлінного мерця. Уявити собі, пройти такий шлях — і заради чого? Перед ним сиділа людська руїна. Божевільний, що згубив рештки глузду, та навіть перед лицем смерті ще хитрував. Янушеві хотілося викликати у своїй душі бодай краплю співчуття до цього старого негідника, та він розумів: якщо покине цей заклад без нової інформації, то його життя і шеляга щербатого не варте буде.
— Ти прийшов мене забити?
Януш сіпнувся — все це скидалося на повторення того самого кіноепізоду — і терпляче повторив:
— Нащо мені вбивати тебе?
— Та й то правда, — зареготався Бляшаний. — Знаючи, скільки мені лишилося… — Плямкнув губами і пробурмотів: — Хутчій би…
Януш нахилився до нього. Він уважно слухав, навіть дихати перестав.
— Вранці й подамся… Допіру сонце засяє. Тепер у нас зима, еге ж? Ото годині о восьмій…
Бляшаний замовк. Януш запитав:
— Що ти робив того дня?
Дідуган звів брову. В його очах Януш побачив жадібний полиск.
— Хильнути в тебе є?
Чому він не подумав про це раніше? Універсальна валюта поміж волоцюгами!
— Розкажи все, що знаєш, і я піду по плящину, — відказав він.
— Еге ж, бреши мені!
— Розкажи, що там сталося!
Бляшаний знову поплямкав губами. Звук був такий, наче переламали сигару. Що він там жував? Може, слова, які збирався виплюнути?