Вона мовчки допила каву. Після ранкової події Крістіан Бюїсон поринув у кому. У тяжкому стані його перевезли до лікарні швидкої допомоги. «Розкаяні грішники» Арбура подали скаргу на поліцію, звинувачуючи її в тому, що вона своїми недобре організованими насильницькими діями створила загрозу життю їхнього пацієнта.
Гіркий смак кави відповідав її сьогоднішньому настроєві. Вона почувалася спустошеною. Наче земля після пожежі. Усе треба починати наново. Поки що вона проклинала на всі заставки (щоправда, подумки) оте безталання, внаслідок якого провалилася операція. По-перше, на шосе А8 сталася автокатастрофа, що затримала їх на шляху до Ніцци. Вони прибули туди десь о дев’ятій годині. Відразу ж подалися на проспект Республіки і тут зрозуміли, що їх випередили інші групи, що вирішили погратися в Старскі й Гатча, тобто оточили дім патрульними автомашинами.
А цього якраз і не можна було робити.
Потім посипалися ще прикрощі. Їй зателефонувала суддя з Марселя Паскаль Андре. Зателефонував суддя Філіпп Ле Ґаль із Бордо. Телефонував Деверса. Телефонні дзвінки сипалися на неї, мов боксерські стусани, а вона забилася в куток рингу і терпляче приймала їх. А ще ж у Бордо на неї чекало внутрішнє розслідування. Спершу буде суд, потім виклик до дисциплінарної ради, а далі невідворотне покарання.
І все ж вона, як завжди, думала лише про Януша. Вона дихала Янушем. Жила ним.
— То що ж ти збираєшся вдіяти?
Анаїс зібрала зі столу розсипані предмети — дитячі цяцьки, зібрані на березі. Навіть якби вона хотіла відмовитися від розслідування, то в неї нічого не вийшло б. Утікач міцно засів у її свідомості. Він заполоняв її. Вона відчувала, як його тінь нависає над нею, всотує в себе.
Зібгавши пластянку, вона жбурнула її у смітницю.
— Я повертаюся до Бордо.
— Ти був художником.
— Яким саме художником?
— Писав автопортрети.
— Я не про те. Я був фаховим художником? Чи любителем? Я писав їх… тут?
— Звісно ж, тут. На віллі Корто. — Старий гордовито всміхнувся. — Жан-П’єр Корто — це я. Я заснував цей заклад понад сорок років тому.
— Притулок для схибнутих?
Знов усмішка, тепер поблажлива.
— Можеш і так його називати, якщо хочеш. Я волію казати: спеціалізований центр.
— Усі ці штуки мені давно знайомі. В іншому житті я був психіатром. Цей заклад — божевільня.
— Та не зовсім. У нас тут і справді спеціалізований центр.
— На чому ж він спеціалізується?
— На лікуванні мистецтвом. Мої пацієнти — хворі на голову, це правда, та ми використовуємо терапію мистецтвом. Вони весь час пишуть, малюють, ліплять. Це справжні мистці. Хімічні препарати застосовують дуже обмежено. — Він зареготався. — Часом мені здається, наче тут відбулася зміна ролей. Це вони своїм талантом лікують мистецтво, а не навпаки.
— Нарцис — це моє прізвище?
— Хтозна. Але ти підписував свої роботи цим іменем. Інших не називав. І паперів у тебе не було.
«Тепер я Нарцис, — подумалося йому. — І мушу мислити, діяти і дихати як Нарцис».
— Коли я тут з’явився?
— На початку жовтня 2009 року. Спершу ти був у клініці Сен-Лу біля Ніцци.
— А як я там опинився?
Корто надів окуляри й увімкнув комп’ютера. Він був сухорлявий, невисокий. Літ під шістдесят. Геть сивий чуб їжачком, товсті губи, що, здавалося, весь час рухалися, окуляри з темними скельцями. Розмовляв він глибоким, соковитим, позбавленим інтонацій голосом, справляючи ним гіпнотичний ефект.
Вони сиділи в його кабінеті. Кабінет містився в невеликому будиночку, розташованому в долішній частині парку, що оточував заклад. Долівка, стіни, стеля — все тут було з дерева. У приміщенні приємно пахло сосновою живицею. Вікно виходило на передмістя Ніцци. Картин пацієнтів закладу на стінах не було.
Виступ на карнавалі скінчився без проблем. Разом із новими приятелями він ішов, танцював і виспівував аж до майдану Массена, де на них чекав фургон. Просторе авто моделі «Джампі». Він бачив такі. Втім, одразу помітив, що товариство, у якому він опинився, не дуже відрізняється від його колишніх пацієнтів із божевільні. Тільки ці охайні були.
Вони покидали Ніццу під зливою. За часину дісталися до путівця і подалися до Карроса. Вілла була розташована трохи далі, за кілька кілометрів од села. Назустріч весь час траплялися поліційні авта з верескливими сиренами. Він усміхався. Його шукають. Але тепер не знайдуть. Віктора Януша більше немає.
Дорогою він знайшов підтвердження тому, про що здогадувався під час святкування. Пацієнти вілли Корто щороку брали участь у міському карнавалі. Самі розмальовували платформу. Майстерні Ніцци виготовляли для них скульптури. Він знай розпитував їх, удаючи, ніби цікавиться художніми подробицями вистави. Автором ідеї з напівлюдьми-напівщурами та їх повозом був він, Нарцис, учень Корто, що прожив із ними увесь вересень і жовтень. Він, звичайно, нічогісінько про те не пам’ятав.