Нарцис зблід. Мої картини — це тільки виправляння помилок… Відбитки його пальців на вокзалі Сен-Жан… Його присутність біля тіла Цевана Сокова… Невже він — маніяк і вбивця? Такий самий, як і герої його картин? З пожадою влади? Байдужий до людей? Переповнений злістю? Той, хто змінює машкару після кожної нової жертви? Художник із руками, які по лікоть у крові?
Раптом його осяяло. А чи не може бути такого, що в картинах зашифрована правда про його достеменну особистість? Визнання. Підсвідоме послання, адресоване самому собі?
— А можна поглянути на ці картини? Маю на увазі, на оригінали?
— Їх тут більше нема. Я відправив їх до галереї.
— До якої галереї?
— Паризької. Галереї Війон-Пернаті. Але і там їх більше нема.
— Чому?
— Тому що їх продали! У листопаді була виставка. Треба сказати, пройшла з великим успіхом.
Але ж це означало…
— То я забагатів?
— Дещо в тебе таки є. Грошенята тут, у мене. Можеш їх забрати будь-коли.
— Готівка?
— Авжеж, готівка. Лежить у мене в панцерній касі. Кажу ж, можеш забрати їх навіть зараз.
Ця обставина відкривала нові перспективи розслідування, яке він провадив. І так до речі! У нього практично і цента не лишилося.
— Що раніше, то ліпше.
— Ти що, знову кудись вирушаєш?
Нарцис не відповів. Корто з розумінням похитав головою. Його доброта просто-таки вибивала Нарциса з колії. Він і сам був психіатром принаймні двічі в житті: коли працював у клініці П’єра Жане і майже напевно до того. Тож пречудово знав, що вірити божевільним вигадкам хворої людини безглуздо. Психіатр повинен збагнути причину божевілля, але не виправдовувати її.
— Скажи, будь ласка. — знову озвався Корто, — а ким ти вважаєш себе сьогодні?
Нарцис мовчав. Судячи з усього, тут ніхто не знав про останні події. Не чули тут ні про Фрера, ні про Януша, хоча його фото були в усіх газетах. І в кожній статті мовилося про те, що він — головний підозрюваний у вбивстві. Те, що пацієнтам воно все анідесь, його не дивувало. Але Корто? Невже він такий відірваний від зовнішнього світу?
— Сьогодні, — туманно пояснив він, — я той, хто відкриває російських дерев’яних ляльок. Я відновлюю кожну свою особистість. Намагаюся зрозуміти їх. Хочу дізнатися, чому вони з’явилися на світ.
Корто підвівся, обійшов довкола столу і приязно поклав долоню йому на плече.
— Їсти хочеш?
— Ні.
— То ходімо. Я відведу тебе до твоєї кімнати.
Вони вийшли у пітьму. З неба сіялася дрібна мжичка. Нарцис тремтів од холоду. Він був у костюмі, що після всіх його пригод геть був укритий багном, і в накрізь просякнутій по`том білизні. Добре, хоч щурячу машкару скинув…
Вони підійшли до східців, мощених сірими кахлями. Парк був терасний, неначе рисова плантація, тільки росли в ньому пальми, кактуси й оливи. Нарцис на повні груди вдихав просякнуте морською вологою повітря, особливо цілюще в цій високогірній місцевості, бо санаторій таки недарма тут містився.
Вони дійшли до вілли. Це були два поєднані поміж собою будинки у вигляді літери L, до того ж один був розташований нижче, аніж другий. Плескаті покрівлі. Прямі лінії. Стіни без прикрас. Либонь, їх спорудили десь років сто тому, коли в архітектурі панував потяг до простоти і суворої функційності.
Вони попрямували до нижнього будинку. На другому поверсі рядами блищали вікна. Певне, кімнати пацієнтів. Нижче були широкі скляні двері, що виходили на зовнішню галерею: тут були майстерні. Ще нижче, на сходинках, які тонули в заростях кущів, яріли жаруки цигарок…
На лавочці курили троє чоловіків. Нарцис не бачив їхніх облич, та за манерою порухів і реготом збагнув, що це люди з порушеннями психіки.
Тут пролунали голоси, що хором скандували:
— Нар-цис! Нар-цис! Нар-цис!
Він здригнувся. Згадалася компанія на карнавальному повозі. Усміхнені мармизи, щурячі маски на голові… Невже ці навіженці теж художники, як і він оце? Невже й він такий самий навіженець, як і вони?
Кімната, до якої його запровадили, була невелика, квадратна і тепла, не найкомфортніша, проте затишна. Бетонні стіни, дерев’яна долівка, штори з товстої тканини. Ліжко, шафа, стілець, письмовий стіл. У кутку — ванна кімната, така вузька, що в неї ледве можна було увійти.
— Спартанська тут обстава, — озвався Корто, — та ніхто ще не скаржився.
Нарцис кивнув. Від сумірності пропорцій, від сіро-брунатних штор, від дерев’яної підлоги й меблів віяло гостинністю. Ця кімната могла бути чернечою келією — в ній витав дух чернецтва і захищеності.