Годинник показував десяту ранку. З коридора долинав гамір. Хрипкі сонні голоси, регіт, зойки. Типове шумове тло божевільні. Він опустив очі й раптом побачив, що весь час щось нервово креслив у записнику. Несамохіть він намалював обрис повішеної жінки. Стиль трохи скидався на мультиплікацію Александра Алексєєва і його голчатий екран. Він зрадів, бо таки не все забув.
Як ото вчора сказав Корто?
«Дещо виявилося достеменним. Ти справді художник…»
Талант живописця лишився в нього, так само як і спогад про Анну-Марію Штрауб і знання в царині психіатрії. Може, він був і психіатром, і художником заразом?
У нього виникла ідея. А що, як спробувати перехресний пошук? Скласти два списки. Перший — випускників медичних факультетів паризьких університетів, які спеціалізуються на психіатрії, що отримали дипломи в 90-х роках. Йому тепер років сорок, тож він здобув вищу освіту років двадцять тому. І другий — студентів художніх шкіл десь за той період.
Якщо в обох списках виявиться те саме прізвище, то він знайде себе. Звісно, може, він був і художником-самоуком… Завдяки мережі хутко скачав списки випускників факультетів психіатрії, шкіл образотворчого мистецтва, зокрема й школи в Луврі. Всесвітня мережа була напхана давніми світлинами однокласників, покликаннями на зустрічі випускників, сентиментальними коментарями. Мережа таки добре будила в людях ностальгію…
Він видрукував списки, обмежившись для початку паризькими університетами й художніми школами, розділивши їх на дві групи: мистецтво та психіатрія, а потім розподілив за роками. Всі прізвища були за абеткою, і це давало йому змогу порівняти, хоч він розумів, що та праця забере в нього не одну годину…
Йому кортіло піти й налляти собі ще чашку кави, та регіт і зойки в коридорі відбили в нього бажання покидати місце свого притулку. Узявши ручку, він заходився порівнювати списки, що складалися з тисяч імен.
Повертатися сюди в неділю було для неї особливо болісно.
У безгомінні вихідного дня не варто було розраховувати на обставини, здатні пом’якшити відчуття шоку від прямого зіткнення. На шляхах не було жодного авта. Жодного робітника на замковому подвір’ї. І жодного фахівця коло винного льоху. Єдиною живою душею в цьому замку був її батько, що якраз снідав.
Їй не довелося дзвонити біля брами. Як завжди, вона була відчинена. Жодної камери спостереження. Жодної сигналізації. Чергова провокація Жана-Клода Шатле: «Не бійтеся! Заходьте у гості до чудовиська!». Насправді для непроханих гостей приготували гарну несподіванку, гідну колишнього ката. Біля самісінького будинку очікував цілий батальйон собарноти.
Анаїс припаркувалась у двориську, зазначивши подумки, що тут нічого не змінилося. Хіба що дім трохи постарів і посірів, хоч, як і передніше, справляв враження сили й могуті. Швидше укріплений замок, аніж садиба доби Відродження. Підмурок його склали чи то в ХІІ, чи то в ХІІІ столітті. Широкий фасад із піщаника у вузьких проймах вікон облямовували дві кутові вежі під гострими покрівлями. Подекуди над камінням плелися памолодки дикого винограду, поміж якими виднілись укриті зеленкуватим мохом і сріблястим лишайником мури.
Казали, 1585 року Монтень перечікував у цьому замку пошесть чуми. Легенда була неправдива, та батько Анаїс усіляко її роздмухував. Певне, теж почувався тут поза досяжністю будь-якої пошесті — чуток, суду й інквізиторського погляду газетярів і політиків…
Вона вийшла з авта і прислухалася до знайомих звуків. У прозорому повітрі дзвеніло пташиним щебетом. На даху рипів старий флюгер. Унизу чулося дирчання трактора. Вона зупинилася, готуючись до зустрічі зі псами, що з гавканням уже гналися до неї посипаною жорствою доріжкою. Більшість її впізнала, решта, молодші, піддалися загальному настроєві і почали махати хвостами, а не вишкіряти ікла.
Вона погладила декотрих псів і попрямувала до засклених дверей, які простяглися по всенькому фасаду. Праворуч були винні льохи, майстерні та комори. Ліворуч розкинувся виноградник. Тисячі стебел лози, що скидалися на благально зведені руки. Після того як Анаїс дізналася, хто її батько, вона часто думала, що тут поховані його жертви, які, неначе у фільмах жахіть, марно намагаються вибратися з-під землі.
Точнісінько о 10.15 вона подзвонила у двері. Пору вона обрала навмисне, щоб прийти хвилина у хвилину. Трохи раніше вона переслала речові докази з каланки Сорм’ю координаторові експертно-криміналістичної служби Абделятіфові Дімуну, що повернувся до Тулузи. Вулицю Франсуа-де-Сурді, де містився комісаріат поліції, вона обминула десятою дорогою…