Нарцис поклав записника до кишені.
— Розкажіть, як я працював, — попросив він.
— Хтозна. У майстернях немає дверей, але ти вішав над дверним отвором штору. Вхід заборонено. А ввечері обертав картини обличчям до стіни.
— Чому?
— «Набридло бачити свою мармизу». Так ти сказав.
Данієль Ле Ґен, його колега в марсельському «Еммаусі», казав, що, побачивши мимохідь репродукцію Курбе, він аж здригнувся.
— Я називав коли-небудь прізвище Ґюстава Курбе?
— Авжеж. Ти завжди казав, що він твій учитель і наставник.
— У якому розумінні?
— Та не знаю. Бо твої роботи не мають нічого спільного з творами Курбе. Однак він вважається визнаним майстром автопортрета. Я не фахівець, але автопортрет Курбе, відомий під назвою «Розпачливий», звісно ж, найбільше славиться у світі живопису…
Нарцис нічого не сказав на те. Подумки він бачив десятки автопортретів, розвішаних на стінах уявної зали. Тут його пам’ять анітрохи не потерпіла. Дюрер. Ван Ґог. Караваджо. Деґа. Шиле. Опалка… Та хоч як він дивувався, не міг побачити жодного творіння Курбе. Оце халепа! Певне, художник, чия творчість справила безпосередній вплив на його долю, теж став жертвою його недуги і провалився в чорнющу безодню забуття.
— Ось що я згадав, — озвався Корто. — Із-поміж усіх автопортретів Курбе ти найвище ставив «Поранену людину».
— Що це за картина?
— Курбе написав себе біля дерева в позі вмирущого, із кривавою плямою на грудях коло серця.
— Чому мене так цікавила ця картина?
— Я теж допитувався в тебе про це. І ти сказав: «Ми з ним робимо ту саму справу».
Нарцис знову пройшов майстернею. Колись тут була його нора, його притулок, його лігво. Зараз усе довкруги було чуже і незнайоме. Його охопив відчай. Ніколи він нічого не дізнається.
— Залишайся з нами, — тихо мовив Корто, наче прочитавши його думки. — Писатимеш картини. І до тебе повернеться пам’ять…
— Я вирушаю завтра вранці. І мені потрібні гроші.
— Це ви мені телефонували?
— А ти як гадаєш?
Анаїс стояла у дверях будівлі, показуючи поліційне посвідчення молодикові з червоними очима і скуйовдженим чубом. П’ята вечора. Вона була десь у передмісті Тулузи, у промисловому районі, забудованому похмурими будівлями без вікон. До Тулузи вона дісталася за дві години і майже стільки часу змарнувала, щоб відшукати у плетиві вулиць та шляхів потрібну адресу.
То була адреса контрольного пункту компанії КАМАРАС, що за допомогою радіомаяків стежила за пересуванням автомобілів у кількох краях Франції, зокрема в Аквітанії, Південь-Піренеях, Ланґедок-Руссільйоні та Прованс-Альпи-Лазурний берег.
Анаїс зателефонувала черговому о 14.30. Відгукнувся працівник, який не приховував свого подиву. Зазвичай до них звертаються через страхові компанії. Вона урвала його.
— Я зараз приїду.
І ось вона стояла перед комп’ютерником, убраним у розтягнутого светра і бахматі джинси. Либонь, студент, що заробляє у вихідні. А чом би й ні, сиди собі та готуй завдання, а грошенята йдуть. Утім, Анаїс збагнула, що наука йому анідесь. Розширені зіниці, набряклий ніс, розхитані зуби. Кокаїн полюбляє хлопчина.
Він відступив, пропускаючи її досередини. Вона побачила просторе приміщення, що на перший погляд здавалося порожнім. Насправді вся стіна праворуч була геть заставлена комп’ютерами. Щось таке вона бачила в Ніцці, у відділі спостереження за містом.
Молодик дістав із кишені аптечного слоїчка, задер голову і закапав собі очі.
— Телефоном я не зовсім зрозумів…
Анаїс узяла фотель на коліщатах і пхнула до нього.
— Сядь.
— А в чім річ?
Він слухняно сів.
Вона ногою розвернула його до моніторів і прошепотіла на вухо:
— 12 лютого до жандармської дільниці надійшла заява про викрадення всюдихода марки «ауді», модель Q7 Sline TDI, номер 360 643 АР 33. Чув щось про це?
— Нічогісінько. Я тут працюю лише у вихідні. Узагалі, я навчаюся…
— Це було формальне запитання. Я хочу, щоб ти налаштувався на радіомаяка, яким обладнане це авто.
— Це не маяк. Це джіпіес-навігатор.
— Пусте. Хутчій до діла!
Молодик засовався у фотелі.
— Так не роблять! Жандармерія повинна надіслати нам копію протоколу про те, що прийняла заяву про викрадення, а також копію страхового полісу на авто і…
Вона крутнула його фотель.
— А я можу зателефонувати моїм колегам до Тулузи і сказати, щоб у тебе взяли слину на аналіз. У нас є методики, що дозволяють розрізняти види наркотиків. Як ти на це дивишся?
— У нас… у вас є номер? — пробелькотів він.