Що він розповів їм під тортурами? Адже будь-хто заговорить, якщо його так оце катувати. Навряд щоб старенький і кволий психіатр став корчити героя… І все ж таки… Щоб витрусити з когось інформацію, зазвичай досить полякати його, а в крайньому разі полоскотати ножем. Про це свідчить історія всіх воєн. А тут були жахливі каліцтва. Та ще й у кімнаті стояв страшенний рейвах — усе догори коренем, усе розбите і розкидане. І це могло означати, що зарізякам так і не пощастило нічого витягти зі старого лікаря.
Анаїс вражав її спокій і зимна кров. Од видовиська звірячої жорстокості в очах тьмарилося, та вона не почувала ніяких емоцій. Дивилася на них, як на давніх знайомих. Стільки разів безсонними ночами уявляла вона собі тортури, яких завдавав її батько політичним в’язням у Чилі. І ось тепер вони стали для неї страшною дійсністю.
Анаїс озирнула книжки, що валялися долі, й уламки предметів. Робити обшук не було сенсу. Ті зарізяки добряче тут попоралися. Комп’ютер на письмовому столі був розтрощений. Жорсткий диск витягли. Інформацію вкрали.
Вона зробила висновки. У минулому житті Януш був пацієнтом цього закладу, тобто психіатричної клініки. Може, він подався сюди після втечі з Ніцци у пошуках притулку. Принаймні вбивці заявилися сюди, знаючи про цей факт його біографії. Або хтось їм підказав. Санітар? Хтось із пацієнтів? Та вони запізнилися, бо Януш утік і відсіля, якщо він тут узагалі був. І тоді вони допитали директора. Непоспіхом. Вона подумала, що в лікарні вони збули години чотири. Чотири години, і весь цей час катували старого…
Вона дістала айфона і ввімкнула програму стеження. Зарізяки якраз їхали Ліоном, прямуючи до Парижа. Невже їм пощастило з’ясувати, куди подався Януш? Вона застромила пістолета в кобуру і, перш ніж поїхати за ними навздогін, вирішила хутко оглянути заклад.
У другому будинку нічого цікавого не було. Здається, тут лікували мистецтвом. Цілий поверх займали майстерні, наповнені творами найрізноманітнішого виду. За нею знай чвалали божевільні. Може, сподівалися, що вона потурбується про них, скаже, що їм удіяти… Ох, як вони помилялися, небораки! Їй потрібна була допомога не менше, аніж їм.
Проходячи їдальнею, вона звернула увагу на гуртові світлини на стіні. На горішній був Януш. У малярській блузі. Вона вперше бачила, як він щиро всміхається. І такий гарний він був…
Цієї миті в Янушеве обличчя тицьнувся брудний палець. Анаїс здригнулася: поруч стояв П’єро з підведеними чорним очима.
— Нарцис! — прошепотів він, стукаючи пальцем по світлині. — Нарцис! НАРЦИС! Він пішов од нас!
— Коли?
П’єро замислився. Якщо судити з витріщених очей, які робили його схожим на соліста гурту «Кюр» Роберта Сміта, для нього процес мислення точився дуже болісно.
— Учора, — нарешті видихнув він.
Анаїс здерла зі стіни світлину і поклала собі до кишені. Не хотіла, щоб поміж цією різаниною і чоловіком, якого вона хотіла захистити, простежувався зв’язок. Заразом їй згадалася одна подробиця. Як казав Кроньє, Януш сповістив працівникам марсельської нічліжки, що його звати Нарцис. Що це? Нове ім’я? Чи, навпаки, попереднє, те, що він мав, як був пацієнтом вілли Корто?
Вона хутко пішла до свого авто, не звертаючи уваги на юрму божевільних, що плуганилися за нею. Рушаючи, вона мало не задавила когось із них. Авто котилося до брами, а в голові знай пульсувала одна думка. Усе це жахіття свідчило про те, що Януш уцілів. Вона вилаяла себе за те, як тішиться цим, і несамохіть перехрестилася, згадавши про директора і двох санітарів.
Зиркнула в люстерко заднього огляду і побачила, як кілька пацієнтів біжать за автомобілем, збиваючи пилюгу на шляху. Невже вона покине цих сіромах без допомоги і підтримки? Ні, це неможливо.
Відкривши віко мобільника, вона знайшла номера у пам’яті телефона.
— Кроньє?
Полотна скидалися на музичні партитури. Нотний стан, ключі, стрілки… Жодної прямої лінії, тільки якісь закрутини малювали голови, кружляли довкола постатей, креслили символи, витворюючи якусь несамовиту мелодію.
Нарцис нахилився, щоб ліпше роздивитися обличчя та фігури. Чолов’яга в масці. Дельфіни. Корабельні гвинти. Золотаво-охряні полотна справляли враження, неначе в автора своя уява про історію і структуру світобудови. На тлі білих мурів вони сяяли, ніби величезні образи´.