— Пане лікарю!
Він обернувся. Серце гупало, мало не вискакуючи з грудей.
— Ви ось забули…
Вона простягала йому аркуша з висновком, що його він поклав на стоса простирадл. Він повернувся й усміхнувся їй.
— Дякую. І до праці!
Потім рішуче попрямував звідти. Почувши, як забряжчало відро і рипнув візок, який покотився до сто тринадцятої палати, він зрозумів, що переміг.
Звернувши ліворуч, він почав спускатися східцями.
Сьома лінія метро проходила Дев’ятим, Десятим і Дев’ятнадцятим округом. Це йому і потрібно було. Десь у районі станцій «Шато-Ландо» чи «Кріме» обов’язково знайдеться якийсь готель. Пора розкішного життя минула. Утім, йому не буде чим заплатити навіть за комірку в найгіршому готелі. Він і в метро проскочив, переплигнувши турнікета.
Чекаючи на потяг у напрямку станції «Ла-Курнев», він не сів, а впав на лаву. Почуття полегшення, що він відчував, не могло здолати страшенної втоми. Препарат уже діяв, його змагало нездоланне бажання звести повіки, що були неначе з олова. Руки й ноги теж поважчали…
Із Отель-Дьє він вийшов без перепон, крокуючи рішучою ходою і вдаючи, ніби уважно вивчає аркуша з медичним висновком. Він вчасно збагнув, що найліпше буде покинути цю в’язницю через головний вхід. Так він і вчинив. Заклопотано пройшов через хол приймального покою, вийшов надвір і завернув ліворуч, до майдану перед собором Паризької Божої Матері. Там він тихенько скинув халата і разом із тим аркушем кинув його до смітниці. Острів Святого Людовіка. Вулиця Клуатр.
Поминувши набережну Бурбон і набережну Анжу, він дійшов до мосту Сюллі. Пройшов його і тут, на правому березі, пірнув у метро «Сюллі-Морлан».
На платформі панував мертвий спокій. Під склепінням метро тхнуло смаленою гумою. Він дійшов висновку, що його втечі ще не помітили. Париж спав і ні про що не турбувався. Париж геть не знав, що зарізяка, який ізсунувся з глузду на міфології, знову на волі.
Надійшов потяг. Насилу він умостився на сидінні у вагоні, як його знову почала змагати втома. Ритмічне погойдування вагона заколисувало його. Утямивши, що так довго не витерпіти, він підвівся й підійшов до схеми метро. Він обрав станцію «Пуасоньєр», десяту від станції «Сюллі-Морлан». Може, не засне, поки туди приїде. Він знову вмостився на сидінні й почав міркувати над останніми подіями. Та в голові був справжнісінький рейвах, годі було навіть думати про щось.
За шибкою промайнув напис «Пуасоньєр». Він і не помітив, як на кілька секунд поринув у сон. Схопився на ноги й останньої миті встиг вибігти з вагона. Вийшовши на поверхню, попрямував плетивом вулиць Десятого округу. Холодне повітря трохи збадьорило його.
У дешевому готелі на вулиці Птіт-Екюрі чоловік за бюрком сказав, що заплатити треба наперед.
— Завтра заплачу, — пихато сказав Нарцис. — Нема готівки.
— Платіть карткою.
— Послухайте, — усміхнувся він. — Мені треба виспатися. А завтра вранці я розрахуюся.
— Ні, гроші наперед.
Нарцис розгорнув поли піджака і заговорив іншим тоном.
— Хлопче, — сказав він, — поглянь-но сюди! Та мій піджак вартий більше, аніж місячна платня за кімнату в твоїй халупі, тямиш?
— Чемно поводься! Ану покажи, що за піджак?
Нарцис охоче скинув його — він уже й так заробив на добрячий термін у в’язниці. Завтра вранці цей чолов’яга подивиться новини і відразу ж згадає, що то за дивний клієнт був у нього в готелі. А зараз він мацав м’яку італійську тканину.
— Гаразд, іди в номер. Піджака залишиш у заставу.
— Згода.
Чолов’яга пхнув йому ключа, що ковзнув столом. Нарцис устиг його зловити. Вузькими східцями він піднявся до кімнати. Стіни, підлога і навіть стеля були оббиті якимось жовтогарячим покриттям. У номері було те саме. Нарцис затулив штори і, не вмикаючи світла, подався до ванної.
Увімкнув неонову лампу над умивальницею і глянув на себе в люстро. Обличчя змарніло, попід очима були темні кружала, чуприна скуйовджена. Одне слово, не красень. Але могло бути й гірше.
Відколи він дременув із лікарні, його знай переслідувала одна думка. Що то за предмет у нього в носі? Він крутив її й так, і сяк. Достеменної відповіді на те запитання не було, та в нього виникла невиразна підозра. Лікар гадав, що йдеться про гормональний імплантат або електронну мікропомпу. Либонь, він таки мав рацію. Та ця річ, хоч якою вона там була, призначалася не для лікування, а навпаки, викликала недугу. Ця гидота містила в собі речовину, що, просягаючи в його мозок, викликала напади дисоціативної втечі. Дурня, подумав він собі. Наукова фантастика. Голлівудський бойовик. Та те, чого він зазнав упродовж останніх двох тижнів, підтверджувало його припущення.