— Якщо це справді такі хлопці, як ти оце кажеш, то вони були в кулевідпорних жилетах. А твій Нарцис ніщо супроти них. Вистрілив у першого. Ще дивно, як він у нього поцілив. Його пістолет заряджений був звичайними патронами, в них мала пробивна сила. Ми знайшли відстріляні гільзи. Для кевларового чи вуглецевого жилета ті кулі мов горох. Так само і ніж. Навіть якщо твій полюбовник садонув його ножем, то вістря не проткнуло навіть другого захисного пласту.
— Я бачила тих зарізяк зблизька, — наполягала Анаїс. — Вони були в костюмах, що сиділи на них як улиті. Під такими жилетів не сховаєш.
— А я покажу тобі останні розробки. Вони не грубші від комбінезона для водолаза.
— Таж на вулиці було повнісінько поліцаїв! Їм там був чортів тиск!
— Ще одне підтвердження на мою користь. Вони скористалися сум’яттям і втекли. Перші примчали хлопці з відділу на острові Святого Людовіка. Сама знаєш, який у них досвід силових затримань. А наші наспіли запізно. Там уже нікого не було, тільки ти і твій дурнуватий маляр.
Анаїс більш не допитувалася. Тепер вона збирала інформацію.
— Ви допитали Нарциса? Що він вам сказав?
Соліна іронічно посміхнувся. І знову заходився гратися з обручкою. Анаїс згадалася стаття з жіночого часопису, де ця звичка тлумачилася як намагання тікати у світ за очі від подружнього життя.
— Ти і справді трохи відстала від життя.
— Що ви маєте на увазі?
— Твій любасик цієї ночі накивав п’ятами.
— Не вірю!
Поліцай відчинив шухляду і дістав факса, якого одержав передніше. То було повідомлення всім патрулям у Парижі, де мовилося, що Матіас Фрер, він же Віктор Януш, або Нарцис, якого підозрюють у навмисному вбивстві, о 23.00 утік із в’язничного відділу лікарні Отель-Дьє.
Вона мало не заволала на радощах. Та радість хутко заступила тривога. Адже все почнеться наново. Якщо зарізяки живі, вони знову підуть його слідом. Соліна схилився до неї й тихенько спитав:
— То де його шукати?
— Хтозна.
— У нього є знайомі в Парижі? Хтось такий, хто допоможе йому втекти з міста?
— Він не збирається тікати. Він намагається відновити свої попередні особистості. Він і сам не пам’ятає, ким був передніше. Ми цього теж не знаємо.
— Щось іще хочеш додати?
— Ні.
— Справді?
— Цілком.
Він відкинувся у фотелі й розгорнув теку.
— А ось у мене є дещо для тебе.
І поклав перед нею аркуша, обернувши так, щоб можна було прочитати.
— Це що?
— Наказ про твоє переведення, що підписав суддя. Тебе візьмуть під варту й одвезуть до в’язниці Флері-Мерожі. Негайно.
— Що?! Ви ж пообіцяли мені!
Соліна обернувся до віконця у дверях і махнув рукою. Анаїс оком не встигла моргнути, як на зап’ястях клацнули кайдани. До кабінету ввійшли двоє поліцаїв в одностроях і, вхопивши її попід пахви, поставили на ноги.
— Ніхто не має права порушувати закону. Надто ж капосне дівчисько, що корчить із себе…
Він не встиг скінчити ту фразу. Анаїс плюнула йому в обличчя.
Він прокинувся, почуваючи біль у переніссі. Той біль його і збудив.
Відчуття. Ніс набряк і зробився наче довбня, затуливши поле зору. Розтрощені носові перегородки аж сіпалися від болю, спливаючи безгучним криком. У носових пазухах і щелепних западинах заков’язла кров, що не давала й дихнути. Його кров.
Уночі він добрів до тями, та здужав тільки увімкнути світло, дістатися до ліжка й упасти на нього в одязі. Потім він поринув у сон.
Зараз він обережно підвівся з ліжка. Рухався невпевнено, мов недужий, що після довгої хвороби почав потроху вставати. Дошкандибав до ванни, второпавши дорогою, що надворі вже видно. І котра це година? Годинника в нього вже не було. Він увімкнув лампу над умивальницею. Що ж, могло бути й гірше. Обличчя набрякло, та не так, щоб набути й геть потворного вигляду. На переніссі видніли засохлі садна від ударів об умивальницю. Ліворуч біля носа була довша і глибша рана — через неї він дістав імплантата.
Він несамохіть застромив руку в кишеню. Ось він. Усвідомивши, що ця гидота протягом кількох місяців сиділа в його голові, він замалим знову не зомлів. Та стримався і роздивився її уважніше. Ні виступів, ні шпарин. Якщо це мікропомпа, то як вона діє? Може, речовина просякає крізь пори? Він поклав того речового доказа до кишені штанів.
Намочив рушника холодною водою, приклав до перенісся і знову ліг. Від дотику вогкої тканини біль знову спалахнув. Він заплющив очі й почав чекати. Незабаром больові імпульси погамувалися, а потім і геть ущухли, немов буруни на озерній гладіні, що переросли у дрібнохвилля.