Тут простежувався ще один зв’язок із тією первісною порою. Зріст жертви. Символічно Юґ Ферне належав до гігантів, титанів, чудовиськ… Анаїс і не сумнівалася, що вбивця обрав його з цієї причини. Жертвопринесення мало бути незмірне і виходити за будь-які межі. Воно належало до пори первісних богів. Пори хаосу і безладу. Крім того, це вбивство передувало іншим, як ото титани передували богам-олімпійцям.
Вона підвелася і пошукала на полицях щось про первісне мистецтво. Книжки були пошарпані, зачитані, заяложені. Видно було, що вони служили знаряддям боротьби з нудьгою, лінощами та відчаєм.
Анаїс знайшла антологію етнічних масок. Стоячи біля стелажів, вона погортала книжку. Якщо судити зі світлин, машкара вбивці скидалася швидше на африканські чи ескімоські маски. Та деталь теж мала вагу. Убивця з Олімпу не розігрував виставу. Він убив, перебуваючи в самісінькому осерді хронотопу богів, духів і давніх вірувань. Для нього все воно було реальністю.
Увійшла наглядачка. Пора на обід. Подумавши про те, що вона опиниться поміж в’язнями, Анаїс відчула, як у неї стиснулося серце. Відучора вона відчувала, що над нею нависла загроза. Поліцай у в’язниці ніколи не буде бажаним гостем. Та вона боялася чогось іншого. Чогось конкретнішого і заразом невиразного. Смертельної загрози боялася.
Вона поклала на возика книжки і попрямувала за наглядачкою. «Метис»: вона думала про могутній, невидимий і повсюдний холдинг, що служив законності, порушуючи закони. Хробак і плід — те саме. Чи можуть ці люди дістати її в слідчому ізоляторі? Щоб усунути її і в такий спосіб заткнути їй рота?
Але що ж вона знає, га?
Яку небезпеку становить?
І знову мережа.
Він розпочав зі свого офіційного номера. Насилу набрав він числа з угоди, як з’явився детальний звіт про його дзвінки. Останніми тижнями йому телефонували частіше, ніж він сам. Він узяв мобільника, увімкнув режим анонімності й набрав декілька номерів. Майже скрізь відповідала голосова пошта. Коли йому відповідали, він уривав зв’язок. Щоразу в слухавці озивався жіночий голос. Певне, в Ноно то був спеціальний телефон для залицяння.
Потім він узявся до секретного номера. Сторінка видала йому звіт про всі його розмови. З того номера він розмовляв рідко. За чотири місяці телефонував усього кільком засекреченим абонентам. Зате отримав чимало дзвінків, що тривали від серпня аж до грудня, трапляючись дедалі рідше.
Він узяв мобільника й набрав чийогось номера.
— Алло?
Після двох сигналів пролунав чийсь гучний настійний голос. Цього разу доведеться побалакати, щоб дізнатися якомога більше.
— Це Шаплен.
— Хто?
— Ноно.
— Ноно? Ох ти ж, негіднику! Ти де оце, чортів сину?
Акцент наче був слов’янський. Він не відповів, урвавши розмову. Ще один номер. Голос у слухавці аж пашів од люті.
— Алло?
— Це Ноно.
— Та ти геть знахабнів, байстрюче!
І цей голос звучав погрозливо. Але вимова інша. Певне, якийсь негр із приміського району.
— Я не встиг тобі сказати, — почав він імпровізувати. — Мені довелося… ну, покинути ці краї.
— З моїми грошенятами? Кого ти в дурні шиєш?
— Я… я все тобі поверну.
Розмовник зареготався.
— І з відсотками, май на увазі! А то ми спершу відчикрижимо тобі яйця, а потім…
Шаплен знову урвав розмову. Отож, він і справді гендлював дурманом. А потім дременув із грішми. Тремтячи від збудження, він зробив ще декілька дзвінків. Щоразу намагався провадити короткі розмови. Телефон аж долоню йому палив. Здавалося, самісінький голос міг зрадити, де він зараз перебуває… Відповідали йому з різними акцентами. Азійський, магрибський, африканський, слов’янський… Декілька разів йому відповідали чужою мовою. Він не тямив її, та все й так було зрозуміло.
Ноно заборгував усім чужинцям у Парижі. Мало було йому своїх ворогів, то ще й цих була ціла купа.
Батарея вже сідала. Лишилося зателефонувати тільки на один номер. Він вирішив скористатися стаціонарним телефоном. Той номер теж був секретний. Він узяв ноутбука й сів на ліжко. Узяв слухавку і набрав останнього номера.
Акцент був балканський абощо, та голос звучав спокійно. Шаплен назвав себе. Чолов’яга тихо зареготався.
— Юсеф правду казав, що ти ще з’явишся.