Балачка точилася за звичним сценарієм. Від загравання вона перейшла до зваблювання. Вагіне намагалася подати себе в найкращому світлі, як у прямому, так і в переносному значенні. У сяйві свічок вона прибирала заздалегідь вивчених поз і сипала банальними афоризмами, намагаючись корчити таємниче обличчя.
Ноно терпляче очікував продовження. Він знав, як незабаром вона дійте до сумного кінця. До стриманості, коли думатиме про те, як і чому скотилася до цієї гонитви з часом, оцих кількох хвилин, упродовж яких вона має звабити незнайомого чоловіка. Понад усе Шаплена вражала глибока подібність усіх цих жінок. Той самий соціальний статус. Та сама фахова реалізованість. І ті ж таки негаразди в особистому житті. Та й поводяться вони майже однаково…
Він питав у себе: навіщо приходив сюди Ноно кілька місяців тому? Який може бути зв’язок поміж цим пересічним клубом для знайомств і розслідуванням злочинів непересічного вбивці, що надихається грецькою міфологією?
— А ви?
— Прошу?
Він відволікся.
— Полюбляєте фантазії?
— Фантазії? Які?
— Та в житті.
Шаплен уявив собі, як стоїть у душовій притулку для волоцюг, розглядаючи бурлаку з гангреною. Як витанцьовує довкола повоза з навіженцями чи вивчає свої автопортрети, тримаючи у прицілі лікарку, що завідує рентґеном.
— Авжеж. Можна сказати, що, в певному розумінні, полюбляю пофантазувати.
— Ти ба, який збіг! — сказала жінка. — Я теж. Як ошалію, то що хоч можу втнути!
Шаплен силувано всміхнувся. Намагання Вагіне здаватися цікавою й оригінальною навівали на нього журбу. Насправді йому тут подобалася тільки одна жінка. То була Саша, дужа цицьката метиска з химерними зеленими очиськами. Він знай поглядав на неї, та вона ніяк не реагувала.
Бовкнув дзвін.
Шаплен підвівся. Здається, Вагіне розгубилася — їй не дали перейти до головного. Усі претендентки полюбляли розповідати про себе, тож воно його влаштовувало: не треба було імровізувати на тему Ноно.
Він сів за іншого столика й одразу ж збагнув, що вже зустрічався з цією жінкою. Він не впізнавав її, та в її погляді спалахнув вогник. Лиш на мить, наче іскра, що зразу ж погасла, неначе свічка.
Шаплен не став ходити околяса.
— Доброго вечора. Ми, здається, знайомі?
Жінка втупилася у свого келиха. Він був порожній. Вона махнула рукою, і офіціант приніс їй ще одного коктейля. Минуло декілька секунд.
— То ми знайомі чи ні? — повторив він.
— От халепа, тут не можна палити… — буркнула вона.
Він перегнувся через осяяний свічками столик. Усе тонуло в сутіні, мерехтливій і плинній, наче морська хитавиця. Він чекав на відповідь. Аж вона зиркнула на нього.
— Гадаю, ні.
Її ворожість свідчила про зовсім інше, та він не наполягав. Треба дотримуватися правил гри, як ото й з іншими жінками. Зваблювати і зазнавати зваби, провадячи цю сентиментальну балачку.
— Як вас звати?
— Люлю-78, — відказала вона, ковтнувши коктейлю.
Він мало не зареготався. Вона кивнула.
— Кумедно, правда ж?
— А що воно означає?
— Сімдесят вісім — то рік мого народження. — Вона ще раз ковтнула з келиха. Щоки її запашіли. — Я, сказати б, виклала карти на стіл, еге ж?
— А Люлю?
— Це моя таємниця. Хоч як воно там, а зовуть мене не Люсьєною.
Вона нервово засміялася, затуливши рота долонею, мов японка. Тендітна жіночка з дитячими плічками. Руді коси спадали з її скронь, неначе позолочена риза ікони. Вузьке обличчя осявали крайки зіниць, що теж здавалися рудими. Очі, підкреслені лініями брів, були гарні, та не гармоніювали з обличчям. Довгастий ніс і затонкі вуста надавали її зовнішності суворості та гостроти, тож тут про вроду і не йшлося. На ній не було ніяких прикрас. Якщо судити з убрання, вона й не збиралася одягнутися якомога краще. Кожна дрібниця свідчила про те, що вона прийшла сюди, згнітивши серце.
— Це моє псевдо в мережі, — докинула вона, ніби перепрошуючи. — Я довгенько його використовувала… Воно стало наче моїм достеменним ім’ям.
Вона промовляла, наче мисливець, що зморився вже вештатися джунглями і сидіти в засідці. Він зазначив собі, що вона не спитала, яке його псевдо. Адже вона й так знала його.
Він почав здалеку.
— Що ви очікуєте від цих побачень?
Жіночка крадькома зиркнула на нього, наче сказала «а ти сам ніби не знаєш», потім повчально мовила:
— Шансу. Щасливого випадку. Талану, якого не дає мені життя.
Щоб приховати збентеження, вона почала розбалакувати на загальні теми. Про те, як вона уявляє собі кохання, взаємність, спільне життя. Шаплен тільки потакував. Вони вже почали обговорювати цю тему як щось абстрактне, таке, що не має до них ніякого стосунку.