Шаплен підвівся і вхопив довгого пензля, щоб тицьнути ним супротивника в обличчя. Він вже кинувся на нього, аж чиясь рука згребла його за чуприну.
Шаплен відчув, як у потилицю йому вперлося холодне дуло пістолета.
Те відчуття було навіть приємне.
— Облиш клеїти дурня, Ноно.
Електричне світло осяяло сплюндроване помешкання. То були не просто сліди бійки — тут щось доскіпливо шукали. Кожен закуток у помешканні перевернули догори дном. Шаплен угледів першого зарізяку, що лежав долі. Він уже не горів, але над ним курівся чорний дим, який сягав аж залізяк попід стелею. У хаті не було чим дихати від того чаду.
Його вхопили за коміра і підштовхнули до бару, де стояв один з ослонів, що вціліли під час бійки. Він обернув голову і врешті побачив другого супротивника. То був худий мов тичка молодик, що просто-таки потонув у брунатній шкірянці. У руці він тримав пістолета.
Під брудним пасмом чуба видніло тонке обличчя з правильними рисами, що здавалося б мало не янгольським, якби шкіра не була поорана виямками від вугрів. Кутики вуст химерно задиралися догори, тож видавалося, ніби він весь час посміхається. Глибоко втоплені очі щосекунди моргали, немов у гадюки чи в ящірки.
— Радий тебе бачити, Ноно.
Він говорив зі слов’янським акцентом. Шаплен збагнув, що ці люди були з тих клієнтів, яким він телефонував удень. Він не відповів. Насилу зводив дух, так його трусило всього.
Молодик із гадючими очима щось сказав другому, який ніяк не міг заспокоїтися. Здається, звелів йому не курітися і не горіти більше. Той скинув куртку, затоптав її ногами і підійшов до мийниці. Підставив голову під крана з холодною водою, потім відчинив засклені двері помешкання.
Що ж, зрозуміло, хто був його начальник.
— Я і справді радий тебе бачити.
Слова його спливали іронією. Шаплен подумав, чи не збирається він застрелити його тут-таки, в майстерні. Просто задля сміху. Зброя в руці зарізяки скидалася на його «Глок». Така сама коротка цівка, квадратна спускова скоба, і теж не з металу, а з якогось полімерного сплаву. Під цівкою він помітив кронштейна для кріплення ліхтарика чи лазерного прицілу. І в якому ж він світі крутився, га?
Намагаючись виграти час, Шаплен навмання запитав:
— Як ви мене знайшли?
— Один маленький помилка. Подзвонив Амар з міського. Номер прихований, але ми легко було його з’ясувати.
Балакав він каліченою французькою мовою, голос був тонкий. Слова він промовляв, наче кепсько змащений механізм. Арно телефонував з міського тільки раз. Якимось слов’янам, і йшлося про якогось Юсефа. Що ж, це він і є. Другий, той, що на нього накинувся, зветься Амар, з яким він балакав телефоном.
Мусульманські наймення.
Певне, босняки…
Він знову спробував виграти час.
— Ви не знали, де я живу?
— Ноно дуже обережний бути. Певне, ти змінився. — М’який голос зазвучав погрозливо. — Де ти був, покидьку?
Можна і погратися тепер. Для початку закинемо гачок.
— Мандрував.
Жодної реакції. Юсефове обличчя було наче вирубане з каменю. А виямки від вугрів ніби випалені кислотним дощем.
— Де?
— Хтозна. Я згубив пам’ять.
Юсеф зареготався, наче горлиця затуркотіла. Очі кліпали з тією ж таки неймовірною швидкістю. Клац-клац-клац… Наче секундна стрілка, що бігла у зворотному напрямку. Шаплен провадив свою гру. Балачками він намагався стримати Юсефа від розправи.
— Далебі, я потрапив в автокатастрофу.
— До поліції?
— Якби так сталося, то я зараз не розмовляв би з тобою.
— Якщо тільки нас не зрадив.
— Тоді ти не слухав би мене зараз.
Юсеф знову зареготався. Він якось дивно тримався під тим пасмом свого чуба. Надто вже прямо. Надто штивно. Наче замість сухожиль і хребців у нього були залізні шворні. Повернувся його приятель. Обличчя геть у пухирях від опіків. Половина темної чуприни згоріла. Та він буцім нічого й не відчував. Понад метр вісімдесят на зріст. Шапленові й не вірилося, що він так довго з ним боровся. Здавалося, зарізяка тільки й чекає, щоб скінчити те, що розпочав на східцях.
— Ти гарно балакати, Ноно. Але тепер оддай нам те, що винен.
Сумніву вже не було: Ноно, либонь, винен дурману, або гроші за дурман, або ж і те, й те. Може, все воно заховане в хаті. А може, амнезія спіткала його тоді, коли він мав оддати їм товар. Ще дивно, як він і досі живий.