Фальшувальник. Ліпшого ремесла для хронічного самозванця і не знайти було. Хіба не фальшує він своє життя? Він зупинився, усвідомивши марність своїх пошуків. Тут нічого нема. Він зморено опустився на стільця і відчув, як прокидається біль від стусанів. Обличчя. Живіт. Пахвина. Він помацав ребра, благаючи Бога, щоб вони не були потрощені. Увійшов до ванної, намочив рушника, як напередодні, і притулив компреса до обличчя. Трохи стало легше.
Облишивши думати про льох, він почав міркувати, чи нема в хаті таємної кімнати. Теж маячня. Капітальні стіни в цій споруді сягають кількох метрів. Ніде й закутка нема, щоб улаштувати таке приміщення. Він усе-таки спустився на перший поверх і відсунув холодильника. Потім заглянув до комори. Обстежив шафи у стінах. Підняв вентиляційні ґрати…
Йому раптом закортіло впасти на ліжко, поринути в сон і ніколи не прокидатися. Але потрібно триматися. Переступаючи через уламки, пішов до кухні і зварив кави. І тоді йому спало на думку, чи нема в цім селищі підсобних приміщень? Ні, либонь. Знайшлися б рахунки, квитанції про оренду…
І все ж таки він підійшов до дверей із філіжанкою в руці й озирнув бруковану вуличку. Стояла тиша. Тутешні мешканці й уявити собі не могли, що коїться в них під боком. Погляд його впав на залізну плиту з подвійними стулками, що лисніла за п’ять метрів од його порога. Він обернувся до столу, знайшов молотка і викрутку — ними Ноно-маляр, певне, прилаштовував полотно на мольберті чи принаймні удавав, ніби працює.
Він підійшов до ляди й загнав викрутку поміж стулки. Ударив молотком, і вони розчахнулися. Шаплен побачив бетонні східці. Він ступнув униз, зачинив ляду і намацав вимикача. Сяйнуло світло. Від східців тягнувся коридор із цілою низкою дерев’яних дверей. Було душно, тхнуло пліснявою і курявою. Це льохи помешкань. Він рушив уперед, гадаючи собі, який із них його.
За кілька кроків сумнівів не лишилося: тільки одні двері були зі сталі. Зовнішнього замка нема, лиш замкова шпарина. За цими дверми те, що він шукає. Відкинувши будь-яку обережність, він застромив поміж стіною та одвірком викрутку і чимдуж гахнув по ній молотком. Метал зігнувся, утворилася щілина. Він загнав викрутку далі й натиснув.
Замок піддався. Шаплен переможно крикнув. Він угледів декілька принтерів. На столі мікроскоп, грифелі, пензлі, ножики. На полицях хімікати, штампи, туш. Під чохлами декілька сканерів, ламінатор, пристрій для біометрії…
Він засвітив лампи і вимкнув світло в коридорі. Замкнув двері. Справжня друкарня. Попід стінами стоси паперу. Пластик. Тонери. Штемпельні фарби. Ультрафіолетова лампа.
І ще одне диво спіткало його: він усе згадав. Навички поверталися до нього так само легко, як до плавця, що плигнув у воду після тридцятирічної перерви. Як пояснити це диво? Може, це ожила культурна пам’ять? Та ні, він позбувся того імплантата. І це вивільнило його справжню пам’ять.
Не час сушити собі цим мізки. Він увімкнув принтери й інші пристрої. Одну за одною він згадував свої навички. Як відсканувати паспорта чи іншу посвідку особи. Як витравити водяні знаки чи флюоресцентні стьожки, що дають змогу з’ясувати достеменність документа, а потім створити нові, без будь-яких поміток. Згадав, як сам переробляв пристрої, щоб копіювати мікроскопічні знаки, що не дозволяють фальшувати папери. Як усував таємничі мітки, вигадані виробниками сканерів і принтерів, щоб уникнути виготовлення фальшивок. Як приховував серійні номери, що не побачиш просто так, які дають змогу простежити походження будь-якого документа.
Тепер він розумів, чому Юсеф не вбив його. Він був віртуозом фальшування. Мастаком у підробленні паперів. У нього золоті руки. Він наткнувся на ще одну річ. То була скринька розміром метр на метр, із чарунками, схожа на старий бібліотечний каталог. Усередині зберігалися незаповнені посвідки, ретельно посортовані за призначенням. Поміж ними були й обіцяні Юсефові паспорти. У кожному згорнутий учетверо папірець, де вказано ім’я, прізвище й координати майбутнього французького громадянина, а також фотографія. Усі прізвища схожі на слов’янські. А мармизи — справжнісінька галерея єті.
Він скинув піджака, увімкнув вентиляцію й сів за стола. За ніч йому треба виготовити тридцять документів. Залишалося сподіватися, що разом зі знаннями до нього повернулися і звичні жести, спритність та певність у собі.
Спогади вже набули чіткості. Його кредо фальшувальника. Правила, яких він завжди дотримувався. Ніколи не використовувати дані реальних людей. Ніколи не шахрувати. Не фальшувати банківських і кредитних паперів.