— Як мені з тобою зв’язатися?
— Ніяк. Сама впораюся.
Запало мовчання. Ле Коз не знав, що ще їй сказати. Анаїс повісила слухавку, щоб не заплакати. Обернулася до наглядачки і попросила, щоб та дозволила їй скористатися часом, який лишився, для прогулянки. Тітка зітхнула, зміряла її поглядом, а потім, згадавши, певне, що й Анаїс із поліції, попрямувала у двір.
В Анаїс усе аж палало всередині. Нова зачіпка з дагеротипами підбадьорила її. Вона не тямилася від того, що сидить тут за ґратами, коли у справі з’явився новий слід. Може, він і ні до чого. А може, і виведе кудись… Вона знала тільки одне: цей слід буде тільки для неї. Соліні вона його не віддасть.
Її думки урвав галас, що долинав знадвору. Наглядачка допіру відімкнула останні двері. Балакаючи, бранки вешталися двориськом, поміж клаптями скопаної землі, баскетбольними кошиками і бетонним столом для пінг-понгу. Та ті декорації нікого не могли ошукати. Поле зору обмежували мури, колючий дріт, кабелі. В’язні мали невеселий вигляд. Похилі, опецькуваті постаті. Змарнілі обличчя, наче держаки ложок, заяложених і зачовганих від тривалого вжитку, так загострилися, що стали мертвотні. Крижаний вітрюган, здавалося, розносив по всіх усюдах затруєне повітря камер, дух в’язничної їжі й замурзаних тіл.
Вона застромила руки до кишень і знову стала офіцером поліції. Стежила за гуртами, за парами, за самотніми особами і шукала придатну ціль. Бранки ділилися на дві категорії, і з їхніх облич, постави і ходи видно було, до якої вони належать. Загонисті тварюки й переможені шмати. Урешті вона попрямувала до чотирьох магрибок, які нітрохи не скидалися на жертв помилки правосуддя. Запеклі молодиці, з яких в’язниця ще не висмоктала всенької снаги. Хоч їм ще сидіти та й сидіти, проте їхній шал ніколи не вщухне.
— Здорові були, дівки.
У відповідь похмура мовчанка. Жодна й не поворухнулася. Тільки очі сяйнули чорним зблиском, так само шорстким, як і асфальт у них під ногами.
— Мені треба мобілу.
Жінки перезирнулися й зареготали.
— Може, тобі ще й паспорти показати?
Новини тут линуть швидко. Усі вже знали, що вона поліцайка, тож ненавиділи її й уникали.
— Потрібно надіслати повідомлення. Заплачу.
— Скільки, лярво?
Перемови провадила одна з-поміж них. З-під розстебнутої куртки виглядала проста футболка, і крізь виріз у ній видніли розлючені дракони на грудях і маорійські татуювання на шиї.
Вона й не збиралася шити їх у дурні.
— Поки що ніскільки. Грошей чортма.
— То катай відсіля.
— На волі я стану вам у пригоді. Я тут ненадовго.
— Усі так кажуть.
— Авжеж, але тут тільки я з поліції. А поліцаї довго не сидять.
Напружене мовчання. Мандрьохи покрадьки перезиралися. Ідея потроху перетравлювалася в їхніх мізках.
— То й що? — запитала дракониця.
— Знайдіть мені мобілу. Коли я вийду відсіля, то щось для вас зроблю.
— Ага, срать я на тебе хотіла! — сплюнула та.
— Ти, квіточко люба, сери на кого хочеш, тільки такої нагоди більше не буде. У тебе. У твого чоловіка. У кого завгодно. Я тобі присягаюся, що як вийду, то відразу ж побалакаю з суддями, прокурорами і поліцаями.
Запало ще важче мовчання. Вона майже чула, як риплять коліщата в їхніх мізках. Жодної причини не було в них, щоб їй вірити. Та у в’язниці хоч не хоч, а живеш надією. Чотири молодиці, застромивши руки в кишені, мерзли в подертих куртках. Видно було, як вони дриґонять під тими заяложеними лахами.
Анаїс тиснула далі.
— Тільки одне повідомлення. Кілька секунд, не більше. І я поклопочуся про вас.
Вони знову перезирнулися. Кивнули одна одній. Троє щільно обступили Анаїс. Вона подумала вже було, що зараз їй дадуть бубни. Та ті молодиці тільки затулили її.
Дракониця ступнула вперед. На її смаглявій шкірі зміївся розлючений плазун. Анаїс опустила очі: на долоні магрибки лежав приліплений скотчем телефон.
Анаїс ухопила його. Притьмом набрала повідомлення. Крім розсекреченого номера, написала: «ПАРИЖ 75009. Неаполітанська вулиця, 64. Медіна Малауї». Повагалася і додала: «Нехай щастить».
Набрала Фрерового номера і натиснула кнопку.
Ох і дурепа вона.
Анаїсине повідомлення Шаплен отримав на станції метро «Орлеанська Брама». Що ж, вона часу не гаяла. Те повідомлення зміцнило їхню угоду. Якщо, звісно, в домі на Неаполітанській вулиці його не чекає ціла орда поліцаїв. Він назвав водієві адресу Медіни Малауї і набрав номера, якого надіслала Анаїс. Озвався автовідповідач. Той самий холодний голос, що й 29 серпня. Повідомлення він не лишив. Ліпше неочікувано заявитися до її помешкання. Або й обшукати його, поки не буде господині.