Авто котилося бульваром Распай. Шаплен ще раз подумки перебрав усе, що дізнався сьогодні вранці. Анаїс, тридцятирічна жінка, що перебувала в слідчому ізоляторі Флері-Мерожі, відкрила йому таємницю його долі: він став піддослідним. З одного боку, ця думка лякала його. З іншого — давала надію. Він не божевільний. Його просто отруїли. Та якщо є трутизна, то є і засіб від трутизни. Якщо синдром викликано штучно, то його можна зупинити. А може, тепер, коли він позбувся тієї капсули, настане й одужання? Він знову глянув на капсулу в себе на долоні. Ото якби відкрити її, відсканувати, дослідити…
Таксі дісталося вулиці Сен-Лазар, обігнуло майдан Етьєн-д’Орв, де стояла церква Пресвятої Трійці, й виїхало на Лондонську вулицю. Шапленові це щось нагадувало. Він терпіти не міг Дев’ятого округу. У цьому куточку Парижа вулиці поназивали на честь європейських міст, але забудовані вони були понурими, холодними і недоступними кам’яницями. Над козирками під’їздів бовваніли атланти й каріатиди, наче виструнчені вартові. Перехожих тут не видно: це царство страхових компаній, нотаріальних і адвокатських бюро.
Згадалася Анаїс. Приємно було побачити її знову. Її молочно-білу шкіру, палючий погляд її темних очей. Її разюча внутрішня сила здавалася ворожою, та насправді переливалася в нього, залишаючи свій вогненний слід. Чи кохає він її? Для таких запитань ні в його голові, ні в серці не залишалося місця. Усе витіснила пустка чи, точніше, чужа присутність. Та ця союзниця додавала йому снаги.
Таксі зупинилося біля будинку номер 64 на вулиці Неаполітанській. Шаплен заплатив і вийшов з авто. Перед ним була типова для цього кварталу споруда, справжнісінька фортеця, вся поорана швами кам’яної кладки, з еркерами на четвертому і п’ятому поверхах. Коду він не знав. На вулиці нікого. Він почав ходити туди-сюди біля під’їзду.
Аж хвилин за п’ять із дверей вийшли двоє добре вбраних чоловіків. Шаплен уже встиг змерзнути, тож хутко промикнувся досередини. За аркою ліворуч і праворуч видніли східці. У глибині — внутрішній дворик із деревами і водограєм. Затишний куточок у самісінькому серці будинку. Він угледів поштові скриньки.
Медіна Малауї мешкала на четвертому поверсі по ліву руч від дворика. Домофона не було. Він піднявся туди пішки. На сходовий майданчик виходило двоє дверей. Квартира Медіни Малауї праворуч: на одвірку картка з її прізвищем. Він подзвонив. Раз. Удруге. Ніхто не відповів. Її не було вдома. Якщо тільки з нею нічого не скоїлося… Та думка, яку він досі відганяв від себе, тепер, коло цих дерей, геть опанувала його.
Він обернувся і зиркнув на двері напроти. Уявив собі, як через вічко за ним наглядає допитливий сусіда. Підійшов ближче. Прислухався. Але й тут жодного шереху.
Праворуч і ліворуч нікого.
Рішення посередині.
Він відчинив вікно. Уздовж усього поверху був карниз. Щоб просуватися боком, ліпше й не треба. Позавчора в Отель-Дьє йому довелося потренуватися в цьому. Він відступив і декілька хвилин стежив за двома фасадами, що обступали дворисько. Жодного поруху за вікнами. Ані звуку за стінами. Об 11.30 ранку дім номер 64 на Неаполітанській вулиці ставав притулком безгоміння.
Він переступив підвіконня і став на карниз. Щоб не бачити саду на три поверхи нижче, обернувся спиною до прірви, чіпляючись за виступи у стіні. За декілька секунд він дістався першого вікна помешкання Медіни. Похитуючись на карнизі, стусонув ліктем у скло. Шибка розкололася навпіл, та замазка ще тримала її на місці. Шаплен неослабно боявся, що у дворі хтось заволає чимдуж: «Лови злодюгу!»
Просунувши руку в шпарину, він обернув клямку всередині. Прослизнув, потім тюлевими фіранками зачинив вікно, озирнув фасади. Тихо. Одним порухом запнув шторами. Виставі край.
І відразу ж відчув запах куряви. Недобра ознака. За кілька кроків перед ним постало розкішне помешкання одиначки. Велика вітальня. Кухня у стилі гай-тек. Праворуч коридор, куди, либонь, виходили двері одної чи двох спалень. Планування зручне, скрізь простір і досить повітря.
Шаплен обійшов кутового дивана перед плазмовим телевізором на стіні. Він не розглядав інтер’єру. Усе розкішне. Дороге, стильне. І вкрите грубим шаром пороху — надто грубим, щоб не занепокоїтися. «Ситуація загострюється. Я боюся». Невже 29 серпня стало для неї фатальним?