Його погляд упав на жіночого портрета. І цього разу обличчя нікого йому не нагадало. Років із тридцять. Легкі світлі коси. В овальному обличчі з високими вилицями було щось російське. Великі очі, чорні та млосні. Вуста червоні, повні, соковиті. Шапленові згадалося отруєне яблуко Білосніжки. Усе разом просто-таки просякнуте чуттєвістю, наче Медіна допіру поринула в джерело щирого бажання.
Геть не те, чого він чекав. Голос її відсилав до холодної елегантності, владної краси, тоді як насправді її ім’я личило б швидше смаглявій тілистій магрибці. А перед ним постала гожа квітка з сільських лук. Може, в ній текла кабільська кров… Світлину зробили на борту якогось судна. Шапленові спало на думку, чи не фотографував він її сам на якомусь орендованому вітрильнику…
Він витяг світлину з рамки, поклав до кишені й обійшов помешкання. Нічого несподіваного там не було. Житло сучасної парижанки, забезпеченої інтелектуалки. І жодного натяку на фахові інтереси чи службові обов’язки. Він швидше виснував би, що тут мешкає студентка. У вітальні, коридорі та спальні було повнісінько книжок. Розставлених за алфавітом. Філософія. Літературознавство. Етнологія. Філологія… Веселого небагато.
Порпаючись у шухлядах, він урешті знайшов студентського квитка. Медіна Малауї, двадцять вісім років, аспірантка в Сорбонні за спеціальністю «філософія». Пошукав ще і знайшов цілу теку про неї. Родом вона з півночі Франції. Здобула ступінь бакалавра в Сент-Омері. Магістерську з філософії захистила в Ліллі. У Парижі писала докторську дисертацію про творчість Моріса Мерло-Понтi — сама назва на цілі три рядки. Здуріти можна!
Шаплен замислився. Як заробляла вона собі на хліб? Татова доця? Побічні заробітки? Відповіді не було, та її гардероб наводив на певні думки. «Прада», Шанель», «Ґуччі», «Барбара Буї»… На горішній полиці купа сумочок. На долішній — цілий ряд черевичків. На які гроші купувала вона все це добро? І відколи філософія стала давати такий зиск? Чи не працювала вона разом із ним? «Ситуація загострюється. Я боюся».
Він шукав далі, та нічого особистого так і не знайшов. Ні мобільника, ні нотатника, ні ноутбука. Ні квитанцій, ні офіційних паперів. Перед вхідними дверми лежала ціла купа пошти. Він глянув на дати: найдавніші листи надійшли наприкінці серпня. Як і в нього вдома, то була переважно реклама. Та ні рахунків, ні банківських виписок тут не було. Певне, вона сплачувала все онлайн. Куди ж поділася Медіна? Невже її нема живої? І ще ціла купа запитань. Де вони познайомилися: на сторінці для знайомств, через Саша.ком? Він уявив дівчину зі світлини на вечірці з тибетським дзвоном. Та вона там приголомшила б усіх!
Наостанок він оглянув помешкання в пошуках прикмет квапливого від’їзду. Або чогось непоправного… Зіпсовані харчі в холодильнику. Безлад у ванній. Повні шафи свідчили про те, що Медіні забракло часу, щоб спакувати валізи.
Шаплен вийшов так само, як і увійшов. Його здобич помістилася у внутрішній кишені піджака: світлина гожої слов’янської квітки з арабським найменням. Решта в його голові. Точніше, в горлянці. Зловісне передчуття, що Медіна вже не живе на світі.
Він уже проходив попід аркою на першому поверсі, аж перед ним постала шістдесятирічна добродійка в бойовому вбранні: блакитний халат, щітка для долівки і відро з мийним розчином.
— Ви когось шукаєте?
Шаплен хотів був збрехати, та обдумався. Доглядальниця будинку могла сказати щось корисне.
— Я приходив до Медіни Малауї.
— Нема її.
— Поїхала десь?
— А певно.
— Давно?
Жінка підозріливо глипнула нього. У проході було не дуже видно. У напівтемряві чутно було пахощі з саду.
— Ви її друг? — запитала вона.
— Викладач, — зметикував він. — Коли ж вона поїхала?
— Та вже декілька місяців тому. Та за помешкання заплатила. Тож проблем нема.
— І нічого вам не сказала?
— Вона ніколи нічого не каже. — В її голосі зазвучала зневага. — Така потайна. Така… незалежна. Сама прибирає в хаті. Ходить до крамниць. Завжди все сама.
Шаплен удав, ніби його охопила тривога.
— Дивно, що вона отак пропала… На факультеті ніхто нічого не знає.
— Та не турбуйтеся. З такими ніколи нічого не коїться.
— Що ви хочете цим сказати?
Доглядальниця зіперлася на щітку, немов за командою «вільно».
— Якщо ви її вчитель, то послухайте моєї поради.
Шаплен силувано всміхнувся.
— Завжди дивіться, яка сумочка в студентки. Якщо вона носить просту сумочку, наплічника або джинсову торбу, то все гаразд. Та якщо вона ходить на лекції з сумочкою від «Ґуччі», «Шанель» чи «Баленсіаґа», то, повірте мені, вона десь гарно заробляє… Уночі, якщо ви розумієте, про що я кажу.