Соліна підвівся і постукав у засклені двері.
— Теку я тобі залишаю. Роби своє діло і чекай від мене новин.
І вийшов із комірки. Анаїс провела долонями по обличчі, наче силкувалася його розгладити. Вона й сама не знала, в яку гру встряла. Та цей раунд вона виграла.
Шаплен гадав, що побачить палац із каміння і мармуру. Але «Теодор» був невеличкий будинок у стилі ар-деко, стояв трохи осторонь, у глухому куті, перпендикулярному до вулиці Артуа. Підійшовши ближче, він зрозумів, що скромні розміри споруди, її місце розташування і позірна невибагливість були ознаки ще більшої розкоші, ніж блиск славетних готелів, таких як «Ґеорґ V» чи «Плаза Атене».
Він пройшов посипаний жорствою двір і зупинився перед дверима з дашком. Ні швейцара, ні вивіски, ні стяга — та ж таки стриманість. Усередині хол, обшитий брунатним деревом. У глибині холу вітальня з фотелями перед коминком, де палахкотів вогонь.Стійка адміністратора скидалася на дерев’яну скульптуру в дусі мінімалізму. Білі орхідеї стриміли вгору з довгих скляних ваз із млосними формами.
— Я можу допомогти вам, пане?
— У мене зустріч із пані Софі Барак.
Чоловік у вбранні на штиб китайського костюма з блакитного шовку з комірцем «мао» взяв слухавку і щось неголосно сказав. Шаплен перегнувся через стійку.
— Скажіть їй, що прийшов Ноно. Ноно від Юсефа.
Адміністратор звів брову. Він із відразою повторив сказане й уважно вислухав відповідь, краєм ока наглядаючи за Шапленом.
Потім поклав слухавку і неохоче сказав:
— Пані Барак чекає вас. Третій поверх. Апартаменти двісті дванадцять.
У ліфті Шаплена оточувала та ж таки дзенська атмосфера: м’яке світло, темні стіни, білі орхідеї. Така обстава може заспокоїти або ж довести до істерики. Шаплен постарався відволіктися від усього. Він беріг снагу для зустрічі з таємничою ліванкою.
Він вийшов із ліфта і попрямував до апартаментів. Три тлусті молодиці в кінці коридора торохтіли, немов ситі папуги. Цілувалися, гладили одна одну по плечах, надто гучно реготалися. Років по п’ятдесят, у яскравих убраннях, зачіски щедро скроплені лаком, блискучі оздоби сяють, мов феєрверк. Ліванські або єгипетські дружини приїхали до Парижа погуляти або ж у заслання, поки їхні чоловіки не повернуться до влади на батьківщині.
Він помалу підійшов і вклонився. Найнижча жінка, що стояла на порозі, широко всміхнулась у відповідь. Полиск зубів на її смаглявому обличчі скидався на інкрустацію зі слонової кістки у скульптурах із чорного мармуру в Стародавньому Вавилоні.
— Заходь, хлопчино. Я зараз.
Шаплен усміхнувся, намагаючись приховати подив. Якщо судити з того панібратства й тикання, вони були вже знайомі. Ще один забутий епізод? Він прослизнув у двері, кивнувши двом гостям з медовими косами.
Він увійшов до першого покою й опинився в обставі, що швидше улягала класичному стилеві престижного готелю. Білі стіни, брунатні дивани, золотаві абажури. Скрізь розкидані валізи і сумки від Луї Віттона з монограмою LV. З однієї роззявленої валізи завбільшки з шафу повипадали вечірні сукні. Багаж войовниці, що висаджувалася тільки на князівських берегах.
Позаду пролунав сміх, потім грюкнули двері. Коли він обернувся, Софі Барак пронизала його поглядом.
— Ти чого приліз? Тебе Юсеф прислав?
Шаплен вирішив не звертати уваги на гостру зміну тону. Спершу треба було упевнитися.
— Перепрошую, ми… ми знайомі?
— Попереджую: я ні з ким навпрямки не контактую. Якщо ти вирішив поминути Юсефа…
— Та ні, я хочу дещо дізнатися.
— Дізнатися? — вона невесело посміхнулася. — Теж не ліпше.
— Я непокоюся за подругу.
Софі завагалася. Щось у Шапленовій поведінці бентежило її. Може, його щирість. Принаймні на поліцая він не скидався. Вона пройшла вітальню, відчинила шафу, дістала оберемок суконь і запхала його до здоровезної валізи. Пролунав стукіт дерев’яних вішалок. Ліванка готувалася до від’їзду.
Шаплен стежив за нею. Темна шкіра, густі чорні коси, укладені в зачіску «дзвін», як модно було в 60-х роках. Маленька, пухкенька і дуже чуттєва жіночка. Під піджаком у неї була блузка з глибоким вирізом. Темна улоговинка поміж грудьми здавалася ще загонистішою, аніж сміх. Магнітний полюс, та й годі.
Тепер вони стояли одне перед одним, узявшись у боки. Вона дала йому декілька секунд, щоб натішитися тим видовиськом. Королівська чемність.
— І як звати твою подругу?