— Тим ліпше. Але ця система двобічна. Вони прикривають мене, а я їх. Утямив?
Він подумав про пані Клод у стилі рахат-лукум.
— Ви хочете сказати, що «Метис» має якийсь стосунок до влади?
Вона поцілувала свого вказівного пальця і притулила його до Шапленових вуст. Софі вже зачиняла двері, аж він перепинив її.
— У Саші бувала не тільки Медіна. Може, ще когось згадаєте?
Вона замислилася і прошепотіла:
— Лейла. Марокканка. Гадаю, вона й далі коїть цю дурню. Барака-л-Лахуд фікум. (Нехай благословить Аллах.)
Щоб потрапити до бібліотеки, вона мусила зачекати до 17-ї години. Як і всім бранкам, Анаїс доводилось підкорятися в’язничному ладові. А розклад мінявся щодня, щоб унеможливити будь-яку спробу втечі.
Потрапивши нарешті до бібліотеки, вона знайшла книжки з історії фотографування. Відтоді як Ле Коз розповів їй про дагеротипи, вона покладала на той слід великі надії. Якщо вбивця з Олімпу таки застосовував цю методу, щоб увічнити свої злочини, їй треба дізнатися про нього все.
Задум її був простий. Досі вбивця дотримувався крайньої обережності. Їм так і не пощастило з’ясувати походження героїну, а також воску, пір’я і крил дельтаплана. Так само не зуміли вони виявити джерело анестетику, що ним злочинець приспав бугая, якого приніс у жертву. Поміж ними і знаряддями злочину не встановили ніякого зв’язку. Та, може, він виявив меншу обережність у поводженні з дагеротипами? А що, як матеріали, яких потребує ця особлива технологія, його зрадять?
Із книжок з’ясувалося, що Луї-Жак-Манде Даґер винайшов цю методу в середині ХІХ століття. Вона полягала в поліруванні мідної пластини, вкритої сріблом. Потім її обробляли йодистими випарами, щоб вона стала світлочутливою. Далі на цю пластину за допомогою об’єктива проектували зображення, що потім проявляли ртутними випарами. Відполіроване дзеркало із зображенням занурювали в гіпосульфіт натрію, щоб захистити від впливу повітря плівкою димеру хлориду золота.
Ілюстрації у книжках були не зернисті, а лисніли, наче ртуть. Вони нагадували їй про сни. У тих світлинах була та сама суперечність, що й у нічних мареннях: вони уявлялися і темними, і заразом світлими, і невиразними, і водночас чіткими. Наочно воно все мало вигляд темної хмари, де розриви утворювали срібні візерунки, які так мерехтіли, що здавалися нереальними.
Вона поринула у фахове видання. Не дуже вона його вчитала, проте втямила, що технологія ця складна і потребує чимало часу, надто ж тоді, коли знімають. Важко було повірити, що на місці злочину вбивця міг змарнувати стільки часу, щоб закарбувати те діло в такий спосіб. Але ж знайшли вони коло Ікарового тіла той уламок дзеркала! Вбивця впустив додолу першу пластину і мусив дістати другу. Він постарався позбирати всі друзки, та одної все ж таки не знайшов. Лише так можна було пояснити, звідки взявся той уламок.
Вона раптом подумала, чи надали Соліні цілковитий запис її балачки з Ле Козом. Здається, ні. Про дагеротипи він не згадував. Тож ця зачіпка є тепер лише в неї.
Відхилившись од книжки, вона заплющила очі і спробувала уявити собі, на що схожі дагеротипи, зняті на місці злочину. Мінотавр. Ікар. Уран.
І розплющилася. В її уяві пластини були не сріблясті, а золотаві. Навіть червонясті трохи. Етапи їхньої хімічної обробки за тією давньою методою пов’язались у неї з нерозгаданою таємницею тіла Філіппа Дюрюї. З виточеною з нього кров’ю. У неї раптом виникла незрозуміла певність у тому, що, проявляючи дагеротипи, вбивця використовував кров своїх жертв. Так чи інакше, він застосовував той еліксир життя, щоб проявити зображення.
Анаїс завжди любила мистецтво. Зараз вона дещо згадала. Якщо вірити переказам, Тиціан додавав кров у свої полотна. Рубенс також використовував її, щоб посилити тепло світляних плям, трепет тіла. Існував ще один міф: у XVII столітті людську кров використовували для приготування речовини, що прозивалася мумі, — її перемішували з олією та фарбами, щоб дістати яскраве тло.
Хтозна, правдиві чи ні були ті балачки — зараз вони живили її сценарій. Вона не досить зналася на хімії, щоб здогадатись, яку роль відігравав там гемоглобін і оксид заліза, та не сумнівалася, що Олімп убивці був картинною галереєю, де зберігалися клапті засохлої крові й димеру хлориду золота.
— Шатле, пора.
Перед нею стояла наглядачка. Анаїс запитала, чи можна їй зробити ксерокопії кількох сторінок. Наглядачка відказала, що не можна. Вона не наполягала. І навіть коли позаду лишилися довгі коридори і замкнені двері, збудження її не вщухло. Дагеротипи. Алхімія. Кров. Їй таки пощастило щось намацати, але як його перевірити?