— Ти лякаєш жінок. Кидаєш тінь на інших чоловіків. А мені ти дієш на нерви.
Він показав на бар, що мінився сріблястими відкидами.
— Ти не проти, якщо я наллю собі щось, крім твого блакитного питва?
— Будь як удома, — відказала вона, повертаючись до свого діла.
Шаплен зайшов за шинквас. Там лежала її сумочка. Він помітив її, ще як заходив. Темна «Біркін» від «Гермеса». Класичний трофей парижанки, що вибилася в люди.
Він удав, ніби обирає пляшку. Відсунувши тяжку штору над дверми, вже заходили перші гості. Саша звично підхопила два коктейлі й рушила їм назустріч.
Шаплен узяв сумочку й зазирнув досередини. Там лежав гаманець. Посвідка особи. Справжнє ім’я Саші — Вероніка Артуа. Мешкає на вулиці Понтуаз, 15, П’ятий округ. Запам’ятавши адресу, він поклав усе назад. Тепер ключі.
— Ти що там робиш?
Саша стояла потойбіч шинквасу. Її світло-зелені очі прибрали нефритового відтінку. Він поставив пляшку на шинквас.
— Коктейль за власним рецептом. Хочеш скуштувати?
Не відповідаючи, вона озирнулася на збентежених гостей, що з келихами в руках порозсідалися на диванах. Обов’язок обов’язком, але з ним вона ще не скінчила.
— Що ти оце надумав, Ноно? Що тут шукаєш?
— Те, що й перед цим.
— Так ото ж. Хтозна-що, як завжди було.
Шаплен відкоркував пляшку і налляв собі трохи. Ключі він устиг покласти до кишені, та сумочки вже не було на шинквасі — вона впала додолу. Саша й не помітила того. У блідому світлі ламп її погляд просто-таки пронизував його. Йому хотілося побачити в нім тугу за минулим, приховану журбу, таке, що свідчило б про давнішу пору, та в ньому була тільки тривога і лють.
— Справді не хочеш хильнути?
Вона хитнула головою і глянула на двері, якими заходили нові учасники.
— Цікаво, — зважився він, — Лейла сьогодні буде?
Вона спопелила його поглядом. Її відкрите й жагуче обличчя мешканки Антильських островів завмерло, наче закам’яніла магма з холодними колючими шпичаками.
— Іди ти знаєш куди!
Шаплен примирливо звів руки. Саша з келихами в руках уже зустрічала нових претендентів. Він поклав сумочку на місце і подався до виходу, минаючи Сашу, що провадила гостей до зали.
Відсунувши штору, він побачив нових гостей, що стояли на порозі. Хотів був побажати їм успіху, та натомість прошепотів:
— Тримайтеся!
Хвилин із десять він чекав перед будинком номер п’ятнадцять на вулиці Понтуаз, аж хтось із мешканців вийшов, відчинивши двері до під’їзду. Тремтячи від холоду, Шаплен прослизнув усередину й одразу ж побачив ґрати з кодовим замком. До будинку ніяк не можна було промикнутися.
— А нехай тобі! — безсило прошепотів він.
Ще треба чекати. Крізь ґрати він озирнув бруковане дворисько, обсаджене рослинами, що вціліли взимку. Скупі фасади. Прості карнизи без візерунків. Балкони з кутої криці. Він наче опинився в минулому. Будинки, певне, стояли тут ще з XVII чи XVIII століття. Роздратування не завадило йому відчути бентежну красу цієї місцини. Брукований двір, фасади кам’яниць, листя — все тонуло в сірій імлі, що лисніла місячним сяйвом і скидалася на картину, написану сріблястими фарбами.
Двері відчинилися. Хтось заходив. Чоловік зі зведеним коміром підозріливо зиркнув на нього і подзвонив у домофон. Ґрати відчинилися. Шаплен подався за ним, не звертаючи уваги на його неприязний погляд. З поштових скриньок видно було, що Вероніка Артуа мешкала в корпусі Б на четвертому поверсі.
Тісний сходовий майданчик, теракотові кахлі на долівці, розхитані двері. Шаплен наче завітав у гості до самого Вольтера. Про всяк випадок він подзвонив у двері, зачекав, потім тихенько обернув ключа в замковій шпарині.
Увійшовши досередини, він глянув на годинника. Відколи він пішов із «Веґи», спливло сорок хвилин. Вечірки в Саші точилися за однаковим сценарієм: сім разів по сім хвилин, плюс преамбула і наприкінці збирання аркушів, де кожен відвідувач нотував номер телефона того претендента, що припав йому до вподоби. Та ще час на зворотну дорогу, отож дві години загалом.
Можна вважати, що він має понад годину, щоб усе тут обнишпорити.
То було дво-чи трикімнатне помешкання, де зробили сякий-такий ремонт. І тут на долівці теракотові кахлі. Шерехаті стіни, побілені вапном. Відкриті сволоки на стелі. Помешкання скидалося на самісіньку Сашу, якою він уявляв її собі. Самотня сорокарічна жінка, що заробляє собі на хліб завдяки моді на отакі вечірки, яка настала наприкінці 2000-х. Клуб дає їй змогу сяк-так зводити кінці з кінцями.