Він записав ім’я. Цього треба буде допитати передовсім.
— У якому відділенні він працює?
— У КПРЕ, в клініці психічних розладів та енцефаліту. Такий добротливий, щирий чоловік. І наче добре знається на отаких недугах.
— Кубела пояснив вам, на що хворів Крістіан?
— Він казав про реакцію втечі від дійсності через амнезію, щось таке… Розповів, що в нього вже є такий пацієнт, він перепровадив його з Лор’яна до Парижа, у своє відділення.
Шаплен тричі підкреслив прізвище Кубела. Фахівець. Треба буде побалакати з ним. Він, звісно, торочитиме про лікарську таємницю, але…
— Кубела здавався розгубленим, — провадила Наталі. — Він казав, це надзвичайно рідкісний синдром. Досі у Франції не зафіксували жодного випадку цієї хвороби. Він ще пожартував: «Це фірмова страва американців».
— Як він лікував вашого брата?
— Не знаю до ладу, але певна, що він усе зробив, щоб повернути його до пам’яті. І все дарма.
Шаплен зайшов з іншого боку.
— Як упізнали Крістіана? Як вийшли на вас?
— То ви геть нічого не знаєте…
Подумки він подякував цій жінці, що вона відразу не кинула слухавки. Його незнання вражало.
— Крістіана упізнали за відбитками пальців, — пояснила вона. — Торік його затримали за водіння авто в нетверезому стані. Відбитки зберігалися в поліційній базі даних. Не знаю чому, та зіставлення тривало два тижні.
— А далі що?
— Мені доручили опіку над Крістіаном. Професор Кубела не дуже вірив у його одужання.
— І що?
— Крістіан поселився в нас. Ми з чоловіком і дітьми живемо в будиночку в Севрі. Непросто було…
— Крістіан і далі вважав себе Давідом Лонґе?
— Авжеж. Це… це було нестерпно.
— І він вас геть не пам’ятав?
Наталі Форестьє не відповіла. Шапленові знайоме було те мовчання. Вона плакала.
— Він так і жив у вас? — запитав Шаплен за кілька секунд.
— Десь за місяць він знову втік. І ось…
Знову пауза. Ридання.
— Тіло знайшли біля заводу будівельних матеріалів, на набережній Марсель-Буає, в Іврі-сюр-Сен. Страшенно покалічене.
Шаплен записував. Рука його тремтіла й одночасно залишалася твердою. Здається, він таки напав на слід.
— Перепрошую, що питаю про це, але як він був скалічений?
— А ви хіба не можете проглянути звіт про розтин?
Він якомога м’якше сказав:
— Прошу вас, відповідайте.
— Не пам’ятаю як слід. Мені й знати про це не кортіло. Здається, йому розпанахали всеньке обличчя.
Отож, Крістіан Мйоссан, він же Жанті Мішель, він же Давід Лонґе, був носієм імплантату. Як і Патрік Бонфіс. Як і він сам. Анаїс Шатле має рацію. Препарат, який викликав синдром «пасажира без багажу», надходив через такий імплантат. Пристрій, якого вбивці повинні були щоразу забирати.
— Знаєте, — озвалася раптом Наталі, — мені вже в печінках сидять ваші розпитування. Як хочете допитати мене, викликайте в дільницю. І, головне, як будуть новини, то сповіщайте про них мене!
Він щось промимрив у відповідь, натякаючи на нові дані, що дають підстави відновити розслідування. І водночас йому не хотілося давати цій жінці облудні надії. Отож, урешті вийшло щось і геть непереконливе.
— У нас є ваша адреса, — офіційним тоном сказав він. — Завтра вам надішлють оповістку. Деталі дізнаєтеся в дільниці.
Він розрахувався і вийшов у нічне місто, щоб пошукати таксі. Попрямував до Сени, піднявся набережною Турнель. Жодної живої душі не було довкруги. Тільки бруківкою мчать авто: водіям кортить хутчій повернутися додому. Холодно. Темно. Над крижаною безвихіддю ночі темною брилою нависає собор Паризької Божої Матері. Шапленові теж хотілося додому. Та він повинен був скористатися цією ніччю, щоб провадити розслідування далі.
Крістіан Мйоссан, він же Давід Лонґе.
Патрік Бонфіс, він же Паскаль Мішелль.
Матіас Фрер, він же…
Троє піддослідних.
Троє «пасажирів без багажу».
Троє жертв.
Яку роль могла тут відігравати Анна-Марія Штрауб і Медіна? Роль убивць? Мисливиць за самотніми жертвами?
Це припущення ще згодилося б для Крістіана Мйоссана, та не Патріка Бонфіса, убогого рибалки з Баскського узбережжя. А для нього самого? Бував у Сашиному клубі той, ким він був, перш ніж стати Арно Шапленом? Потрапив він у пастку, що наставила Феліс? Поміж жертвами тієї амазонки він не знайшов своєї світлини…
За двадцять кроків од нього, на розі вулиці Ґранз-Оґюстен, зупинилося таксі, щоб висадити пасажира. Він побіг туди і заліз досередини, тремтячи від холоду.
— Куди їхати?
Шаплен зиркнув на годинника. Минула вже північ. Якраз час на полювання за дівчатами.